Ще кілька місяців тому Марина Хорольська, яка живе в Придніпрянському, напевне, і не мріяла про якусь публічність та популярність. Але завдяки соцмережам, стала добре відомою любителям поезії як у Кобеляцькому районі, так і далеко за його межами.
Як знайти у собі силу,
Щоб самою собою бути?
Щоб усе, чого в долі просила —
Не згубити і не забути?
Щоб не втратити голос власний,
Коли всі мовчать — говорити,
В буднях бачити тільки прекрасне,
З рим звичайних — шедеври творити!
Не боятись ножа в спину,
Від пліток броню мати,
Щоб не втратити рідну людину,
За яку не страшно вмирати!
Не зважати на підлість, заздрість,
На негідників не ображатись,
Випромінювати тільки радість,
І щасливою — не тільки здаватись!
Жити просто, але цікаво,
Щоб не нудно, і щоб не нити,
Хай недовго, та яскраво,
Як комета, колись згоріти!
Щоби потім, коли не буду
Зі світанками говорити,
Колись скажуть хороші люди:
«Вона вміла життя любити!»
24.10.2018.
Можна по–різному ставитися до такого вже майже обов’язкового атрибуту суспільного життя, як соціальні мережі. Можна до безкінечності і хрипоти сперечатися про їх користь чи шкоду. Але це нічого не змінить. Соцмережі, як надпотужний засіб комунікації, увійшли в життя людей міцно і надовго. Чого в цьому феномені більше — поганого чи хорошого? Важко сказати однозначно. Адже можливість практично миттєво і безборонно поширювати інформацію про себе, про когось чи про якусь подію можна використовувати із різною метою. Можна когось чомусь навчити, дати пораду, попередити про небезпеку, просто додати іншим людям позитиву. А можна бездарно і безцільно «вбивати» дорогоцінні години, а то й роки життя, «перепощуючи» сумнівну (з точки зору достовірності та користі для інших) інформацію чи взагалі сіяти розбрат і ворожнечу. Можливостями соцмереж для своїх потреб надуспішно користуються спецслужби, політики та бізнесмени, миттєво нав’язуючи свою волю мільйонам людей. У соцмережах можна швидко знайти інформацію про те, як виготовити той чи інший пристрій, поділитися прекрасним позитивним фото, віршем чи піснею і можна, начитавшись сумнівних порад, буквально скалічити себе морально чи фізично. Словом, як і все в людському житті, соцмережі можуть бути і отрутою, і ліками.
Марині Хорольській, яка живе в селі Придніпрянське, що в Кобеляцькому районі, соцмережі дали поштовх для того, аби писати дійсно гарні вірші.
Любов до літератури, у тому числі і до поезії, у Марини була закладена ще з дитинства. У її сім’ї всі дуже любили читати. Батька, за його виключну ерудицію, друзі величали не інакше, як «Філософом». Марина з дитинства книги буквально «ковтала».
Жінка згадує:
— На літо нам давали список рекомендованої для читання літератури. Я його «освоювала» за три тижні. Далі читала все, що можна було знайти в сільській бібліотеці. Узагалі, бібліотека була для мене священним місцем. Я буквально чула, як книги зі мною розмовляють.
Така любов до книг, яка почалася ще в дитинстві, наклала свій відбиток на все подальше життя Марини. І вивчитися вона вирішила саме на бібліотекаря. Для цього й поступила на навчання до Дніпропетровського училища культури. На жаль, за фахом довго попрацювати не судилося.
Звичайно ж, солідна гуманітарна база мала рано чи пізно датися взнаки. Адже взятий із прочитаних книг величезний запас слів просто не міг себе не проявити.
І ось настав березень 2018 року. Був написаний перший вірш. Точніше, він був сьомим чи восьмим за ліком.
Марина розповідає:
— Свої перші вірші, а також текст до пісні написала років двадцять тому. Це можна було назвати своєрідною пробою пера. Написала, зрозуміла, що можу, та й полишила.
4 березня 2018 року після багаторічної паузи на світ з’явився новий вірш «Доросла донька». Хорольська розмістила його на своїй сторінці у Фейсбуці. Одразу посипалися схвальні відгуки в коментарях. Після цього написала ще один вірш про рідний для неї Старий Орлик. Знову отримала велику кількість схвальних відгуків. І це стало справжнім поштовхом. За якихось сім місяців були написані ще близько сотні віршів.
Марина сміється:
— Часто пишу вночі. Вдень чи в іншу пору приходить до мене один рядок. А потім, вночі, коли ніхто і ніщо не заважає, я оточую його іншим поетичним текстом. Пишу, увімкнувши кишеньковий ліхтарик. Це — не для зайвої романтики, а щоб чоловікові спати не заважати. Діти подарували невеличкий нотатник і олівець. Це для того, щоб і під час роботи на грядці можна було занотовувати. Диктофоном користуватися не хочу. Якесь воно для мене не те, занадто механічне. Старі добрі зошит і олівець — ближчі, органічніші.
Поезію Марини Хорольської швидко помітили й оцінили в Кобеляцькій спілці літераторів. Зараз настійливо прохають провести творчий вечір. Окрім того, поетеса планує через кілька місяців випустити першу збірку своїх творів.
Суниця-годувальниця
Як уже було зазначено вище, постійно працювати за фахом бібліотекаря Хорольській не довелося.
Говорить:
— У селі — це не надто затребувана професія. Були часи, коли за місяць роботи в бібліотеці я отримувала п’ять гривень. А сім’ю ж готувати потрібно, а дітей вчити. У мене ж донька і син.
Своєрідною годувальницею для Марини Хорольської та її чоловіка Геннадія стала суниця садова або полуниця, як її ще називають. Напевне, якби Геннадію та Марині, класичним гуманітаріям за фахом та покликанням (Геннадій — професійний музикант, теж закінчив Дніпропетровське училище культури), під час навчання розповіли, що вони працюватимуть на землі, то вони б не повірили. Хоча й виросли в селі, знають, що таке «катраги», уміють вирощувати всі без виключення городні та ягідні культури, але все ж планували пов’язати своє життя з іншою діяльністю.
Та реалії продиктували свої умови. Геннадій і Марина перепробували себе в різних іпостасіях. Мали магазинчик у Дніпрі, кафе в Придніпрянському. Та ось уже близько семи років вирощують суницю. Марина каже, що зупинилися на цій культурі через те, що працювати із нею легше, аніж у «катразі» із огірками та помідорами. А ще — суниця красивіша, естетичніша. Певно, через це й ближча для творчої натури.
Зараз малесенька плантація суниці Хорольських займає 40 «соток». Працювати намагаються, дотримуючись сучасних технологій: міжряддя замульчовують соломою, полив та підживлення проводять через систему крапельного зрошення, вкривають плантацію агроволокном, щоб захистити рослини від заморозків. Вирощують різні сорти: як ранні, такі як Хоней, Дарселект, так і пізню Симфонію.
Марина каже:
— Коли починали, то вирощувати суницю було дуже прибутковою справою. Кілограм можна було продати за три долари. Зараз ціни знизилися через конкуренцію. У цьому році перекупники пропонували по 11 гривень за кілограм. Але ми, за допомогою того ж Фейсбука, шукаємо і знаходимо прямих споживачів. Є постійні клієнти.
Практично всю роботу із обробітку виконують самостійно. Людей наймають лише на збір врожаю.
Марина Хорольська не приховує, що із більшим задоволенням займалася б бібліотечною справою. А суниця зараз уже не так годує, як раніше.
Але… Дітей завдяки ягоді-годувальниці вони вивчили. Зараз їм допомагають матеріально. Роблять ремонт у своїй оселі. Марина пише вірші, Геннадій — пісні і музику. Великих статків не мають. Але мають сім’ю, гарних дітей, можливість займатися творчістю і ні в кого нічого не просити. Не так і мало. Як писала геніальна і любима Мариною Хорольскою Ліна Костенко:
— Що в нас було?
Любов і літо.
Любов і літо без тривог.
Оце і все. А взагалі-то,
не так і мало, як на двох…
Усе це в Марини Хорольської є.
