— Ви відчуваєте біль, коли зраджують?
— А як мене можуть зрадити?
— Не можна?
— А як? У мене немає очікувань. Якщо Ви, наприклад, захочете мене зрадити, то я буду не проти, тому що я і не очікую, що Ви будете мені вірні.
— Невже Ви ні від кого в житті не чекаєте вірності?
— А навіщо? Кому потрібні ці дешеві милиці? Яку вірність? У чому? Ви чекаєте вірності від куща ожини?
— Хотілося б, щоб вона чомусь відповідала, щоб не плодила малину замість ожини.
— Так чия це вина? Куща ожини чи нас? Від цього всі й біди. Тому що ми хочемо, щоб в житті все було так, як ми хочемо. Причому, як нас навчили хотіти.
Майже буддистська притча
Це — частина інтерв’ю із видатним музикантом Борисом Грєбенщіковим. Борис Борисович, звичайно, дуже любить кокетувати перед публікою. І навряд чи він є таким уже затятим буддистом, щоб ні від кого в житті нічого не очікувати.
Не є таким затятим буддистом і автор цієї статті. Але метафора Грєбенщікова щодо куща ожини таки дуже сподобалася і запала у свідомість. Не знаю, чи він сам її придумав, чи запозичив із якоїсь розумної книги. Зрештою, це не так важливо.
Не так давно у розмові з добрим другом за чашкою чаю і дечого міцнішого зайшла мова про майбутні президентські вибори. Друг, як і більшість земляків, уже визначився, уже знайшов собі кумира і чекає – не дочекається, щоб вкинути в урну бюлетень із «галочкою» навпроти заповітного прізвища. Про більшість інших кандидатів він нічого взагалі не знає. Та і знати особливо не хоче. Головне, що об’єкт очікувань у нього вже є.
Розповів йому оцю притчу про кущ ожини. А потім висловив своє бачення того, як українцям нарешті отримати владу, котра біль-менш відповідає викликам сьогодення. І моїм власним очікуванням конкретно.
Не посварилися. Але друг резюмував:
— Філон, такого, як ти кажеш, не буде ніколи. І якщо ти правий, то ми завжди будемо в ж…
Ну, це питання дискусійне. Особливо в частині «ми у ж…». Днями розмовляв із двома земляками — одна жінка, інший — чоловік. Перша повернулася з Єгипту, де побувала на екскурсії в селищі бедуїнів, другий перебуває у відрядженні в Індії у місті Мумбай. Обоє, не змовляючись, констатували:
— От, де повна ж… Ми тут ледве не розкошуємо, у порівнянні з ними.
Так що, нам ще є куди «рости». Жартую, звичайно. І жити так бідно, як більшість мешканців сучасної Індії, Єгипту чи ще якоїсь держави «третього світу», українці навряд чи будуть. Але й до рівня сучасного ВВП Польщі, навіть за офіційними даними Мінфіну, при теперішніх темпах зростання економіки нам ще років 50 «сансарити».
Та повернемося до нашого куща. І до виборів. От уявімо, що ви посадили кущ ожини. І зробили це, як у багатьох випадках роблять люди: посадили і забули. Не поливали, не обрізали, не захищали від шкідників і хвороб. Що в такому разі буде? Існує кілька варіантів. Навіть такий, що станеться диво і під впливом ряду позитивних чинників, які склалися в ідеальну картину, він виросте і віддячить вам суперурожаєм. І дощі йтимуть вчасно, і бур’яни його не заглушать, і шкідники про нього забудуть, і хвороби оминуть. Так буває? Кажуть, що буває.
Може бути й по-іншому. Ви регулярно поливатимете той кущ, зробите все за останнім словом агрономії, ледве не танці з бубоном навколо нього танцюватимете, але він, невдячний, візьме та й засохне. Або його градом виб’є, або ураган знищить чи раптовий зимовий мороз. Буває таке? Ще й як буває.
А до чого тут вибори? По-моєму, аналогія очевидна. Більшість із нас вибрали собі якийсь «кущ ожини», потім прийдуть до урни, вкинуть бюлетень і… І все. Посадили і забули. І очікують ледве не апельсинів.
А він вам, той «кущ», щось винен? Звідки ви знаєте, що в нього в голові, хто його поливає і хто обрізає?
Тобто, проблема не в тому чи іншому кандидаті на посаду Президента України. Проблема в кожному з нас, у наших нічим не підкріплених очікуваннях. У тому, що ми хочемо. У більшості випадків, самі не знаючи чого.
Нас цьому навчили. Щоправда, кілька тисячоліть тому вчили і тому, що не потрібно безпідставно хотіти, що не можна прив’язуватися до результату. Адже то — ілюзія, породжена виключно в нашому мозку. Але то — складно. То над собою працювати потрібно. Причому, щодня і щохвилини. Легше захотіти, сказати «крекс, фекс, пекс», вкинути бюлетень і чекати втілення в реальність наших «хотєлок».
На закінчення, трішки про власне бачення, власні очікування. Адже на початку статті про це було сказано. Тому необхідно конкретизувати. На мою суб’єктивну думку, існує лише два варіанти, отримати владу, яка зможе здійснити якийсь «український прорив». Варіант перший. Сама українська еліта, якщо така існує, вирішує зробити Україну суперуспішною країною, менше краде, більше працює на розвиток держави. Варіант другий. Українці «знизу» формують справжню еліту, створюють відповідну партію, фінансують і розвивають її, вибирають для неї лідерів і приводять їх до влади.
Але, повторююсь, оці варіанти є виключно моїм суб’єктивним судженням, породженням процесів, які відбуваються в моєму неконтрольованому мозку. Тобто, вони можуть бути абсолютно помилковими.
Тут хтось може сказати: «То ти дурень, свій мозок не можеш контролювати».
Ну, якщо ви можете, то Ви — Будда.
Миру всім. І не очікуйте зайвого від «куща ожини».
