Ця стаття могла б бути редакційною. Але, напевне, у переддень веселого весняного свята буде краще поставити на першу сторінку більш життєрадісний текст.
Редакція «ЕХО» анонсувала, що на сторінках тижневика з’явиться цілий цикл публікацій на тему онкохвороб. Ми виконуємо свою обіцянку. Нижче буде опублікована стаття Світлани Сербіної, онколога місцевої ЦРЛ. Але в цьому матеріалі мова піде про надзвичайно важливий аспект, про який лікарі на рівні провінції чомусь не зважуються говорити. Казати чи не казати? Чи повинна знати всю правду людина, приречена на смерть?
По великому рахунку, усі ми приречені. Усі ми рано чи пізно помремо. Але дилема «казати чи не казати» чомусь виникає лише у випадках онкозахворювань. Хоча від серцево‑судинних хвороб помирає значно більша кількість людей, але смерть від раку вважається особливою. Можливо, через те, що перед летальним кінцем хворому часто доводиться пройти через біль, а сама хвороба може тягтися довго, місяцями, а то й роками.
У автора цієї статті рак забрав двох найрідніших людей. І невдовзі забере ще одну. Саме тому й наважився озвучити цю тему. Адже, на жаль, отримав зовсім неприємну можливість порівнювати, як жити із людиною, яка точно знає свій діагноз, і з хворим, від якого інформацію приховують. Хоча, як на мене, усі онкохворі розуміють, від якої недуги вони страждають.
Перед тим, як писати статтю, і під час хвороби рідних людей довелося прочитати чимало публікацій на цю тему. Особливо цікаво і повчально було знайомитися із судженнями діючих онкологів, тобто людей, які стикаються із раком щодня.
Чимало медиків стверджують, що рак — це запрограмований природою механізм самознищення людського організму. У науці це називається терміном феноптоз — запрограмованої смерті. Природа сама вмикає такий собі таймер, який запускає хвороби, що вбивають людину. Це не лише рак. Це й атеросклероз, і цукровий діабет. Згідно із гіпотезою, таймер вмикається після сорока років, коли людина стає природі непотрібною, адже втрачає свою репродуктивну функцію.
Як пишуть онкологи-практики, рак насправді не молодіє. Виключенням є хіба що рак шийки матки у жінок. Адже його часто провокує вірус папіломи, що передається статевим шляхом. Жити статевим життям зараз почали значно раніше, отже «помолодшав» і рак.
Усі інші види раку, як і сто, і тисячу років тому, в основному вражають людей віком за 40 років. Причому, усі лікарі говорять про те, що ніякі народні методи лікування, ніякі дієти чи навіть суперздоровий спосіб життя не уберігають від раку. Про це говорив і писав і наш видатний український лікар Микола Амосов. У випадку із раком, доцільно вжити всім відомий вислів: «Як на роду написано». «Написано» захворіти раком, то захворієш обов’язково, як би не уберігався і не обстежувався. Хоча, знову ж, є виключення. Статистика підтверджує, що курці тютюну страждають від раку легень значно частіше, аніж інші люди.
Тому від раку не застрахований ніхто. І, найімовірніше, якщо людина не захворіє сама, то хвороба вразить когось із близьких. От тут і виникає дилема: «Казати чи не казати?».
Лікарі-практики стверджують — казати. Цього від них і закон вимагає, зокрема, стаття 39 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я». Але не лише в законодавстві справа.
Із власного сумного досвіду теж можу приєднатися до числа людей, які вважають, що хворий має одразу знати всю, навіть найстрашнішу, правду. У такому випадку значно полегшується життя оточуючих. Чи стає легше самому хворому? Людина, яка знає правду, із якою спілкуюся, постійно каже, що так.
Та звичайно, однозначної поради, як діяти у таких випадках, не наважиться дати ніхто. Тому, на мій суб’єктивний погляд, ситуацію, як і хворобу, легше попередити. Пройшовши через смерть рідних від раку і готуючись до наступної, ми у сім’ї завчасно домовилися — ніхто ні від кого не приховує навіть найстрашнішого діагнозу. Це — не важко, зібратися разом і сказати вголос «Якщо у мне рак, я маю про це знати». А далі — як на роду написано.
