Перед самим виступом автора цих рядків долали сумніви. А чи прийдуть на цей концерт люди? Погода, як то кажуть, «нельотна» — мокрий сніг та дощ; квиток коштує 20 гривень — начебто не багато, але як для райцентру і не мало. Та коли близько 16.00 журналіст таки дістався військового санаторію та спробував пройти у зал, то був просто-таки приємно приголомшений. Зайти до середини було досить проблематично. Адже люди не лише зайняли всі глядацькі місця у залі, але й утворили чималеньке стояче скупчення біля входу. Повний аншлаг!
На сцені ж у цей час заходились розігрівати глядачів‑новосанжарців чисельні артисти із сімейного гурту. Із перших же хвилин концерту вони почали завойовувати серця усього залу, щоб остаточно підкорити їх з останнім гітарним акордом наприкінці завершального виступу. Варто зауважити, що розігрівалися новосанжарці, все ж таки, досить повільно. І тоді, коли розгульні мотиви циганської пісні немов би самі кликали до прояву емоцій — оплесків чи схвальних вигуків, більшість слухачів продовжували сидіти із кам’яними обличчями. І лише поволі-поволі їх очі починали світитися справжньою радістю, обличчя світлішали, а руки все охочіше підіймалися для аплодисментів.
Ведуча, тим часом, розповідала про досягнення та здобутки сім’ї Іванцових. Циганський гурт був учасником фестивалів у Харкові, Києві, а нещодавно навіть запрошувався до Греції! Та імідж і статки публіки для артистів, напевно, не мали великого значення, адже на сцені у Нових Санжарах вони викладалися на повну, так, як і у самій столиці. Співали про кохання і дружбу, про печаль і радість, про життя і долю. Співали ромською, російською та українською. І лунали зі сцени одна за одною пісні — ексклюзивні авторські та відомі в усьому колишньому СРСР. «Ах судьба моя, судьба, ах судьба» — співали Владислав та Оксана Іванцови і разом із ними співала значна частина залу — переважно, жінки. За сумною піснею без паузи і перепочинку — весела і несамовита, як і самі цигани. І якась енергія — зовсім невидима, але цілком відчутна, ішла від сцени і розходилась залом. Можливо, це був споконвічний поклик до волі та необмеженої свободи? Щось таке, від чого душа прагне широти степу, міцного вітру в обличчя та свіжого ковтка повітря. А ноги хочуть свята і танцю. Один із глядачів піддався циганській магії і, не всидівши на місці, почав пританцьовувати і наспівувати просто перед сценою. Потім його душі і цього видалося замало і чоловік, вочевидь щоб бути поближче до артистів, взяв стілець і пересів разом із ним… просто на сцену. Там він із видимим задоволенням просидів кілька пісень, а на одній таки не втримався і кинувся танцювати під спів Альберта Іванцова. Однак після цієї композиції ведуча концерту попрохала чоловіка пересісти у глядацький зал, аби не заважати артистам. Що він, зрештою, і зробив із почуттям виконаного обов’язку. До речі, за власними журналістськими спостереженнями, чоловік навряд чи був напідпитку. Просто циганське мистецтво настільки розбурхало його душу.
А концерт тривав далі. Цигани співали, танцюючи, і танцювали, співаючи. На сцену виходили молоді і вже досвідчені артисти, маленькі хлопчаки у червоних сорочках та хвацьких чобітках, красиві жінки в яскравих циганських спідницях. Виступи були різними, але всі зал сприймав щирими оплесками. І артисти були в чомусь різними, але у головному — схожими. Об’єднувало їх одне прізвище — Іванцови і те, що вони всі — одна велика сім’я. І на останню композицію вони вийшли на сцену в повному складі. Отримали свою цілком заслужену порцію овації і пообіцяли ще не один раз порадувати новосанжарців своїми виступами. А глядачі своїми оплесками пообіцяли обов’язково прийти на нові концерти. Адже у Нових Санжарах цих циган люблять по-справжньому!
