Борг Вітчизні, або курс молодого бійця

Повістка в армію прийшла до вісімнадцятирічного Олександра Яременка, уродженця Нових Санжар, коли він працював на заводі токарем. Ще раніше хлопець для себе твердо вирішив, що служитиме в армії.
— Хто не служив в армії, той - не справжній чоловік, — вважає Олександр. — Ну, хіба що є якісь проблеми зі здоров’ям. Тоді, звичайно, яка армія?
На заваді стало… керівництво заводу — не бажало відпускати потрібного спеціаліста. Обіцяли мало не «золоті гори» — відстрочку від армії та солідну зарплату через рік. Просили лишитись. І, навіть… викликали батьків дорослого хлопця, як в школі.
Але Сашко не передумав, покинув завод. І пішло-поїхало — проводи, прощання з рідними, присяга. Юнака направили на службу в сусідній Машівський район, в село Селещина-1. Хоча домівка здавалась і близькою — рукою подати, але і дуже далекою. Важко було в цьому плані психологічно. Найважчим за час служби називає тугу за домом. Товаришам по частині з більш далеких країв було легше, бо знали, що рідна домівка недосяжна.
Олександр говорить, що найбільше його здивувала в армії глибока військова ввічливість, строга дисципліна, військовий порядок і муштрування. Від всього йшла кругом голова. Все було нове, тому довелося перебудовуватись. І він старався. В хімічній військовій частині 536, куди хлопець потрапив на службу, було важко перші півроку, а потім він втягнувся і все пішло «по накатаній».
Сашко стверджує, що в його частині «дідівщини», як такої, не було. Хіба що «слабенька». Розповів і про причину такої особливості. Кілька років тому у частині стався жахливий випадок, коли офіцер застрелив молодого бійця за те, що той після відбою дивився телевізор. З того часу в частині багато чого змінилося.
— Тому, наприклад, коли приходить комусь посилка, то «дідам» там віддається декілька цукерок, — пояснює юнак. — Натомість, була «уставщина».
Так звана, «уставщина», полягала у наступному. Старший за званням міг підійти до солдата і сказати, що не почищено, як слід, взуття. Або просто знайти причину, щоб причепитися. І в кінці-кінців послати винуватця чистити туалет. Посилали, звичайно, і Олександра.
«Товаришів — багато, а друг — один», — кажуть в армії. Так було і в нашого героя. Всі між собою в частині старалися дружити. Та все ж справжній друг був один — кременчужанин Максим. З ним Сашко підтримує зв’язок і після закінчення служби.
Як і всі, Олександр рахував дні до «дембеля». Щоправда, не одразу. Після двох місяців служби, тому що раніше старші забороняли. Мотивували це тим, що мало іще прослужили, щоб календарики заводити. Рахуючи дні, спілкувався з рідними по телефону. І хоч по армійському розпорядку в неділю відводився час для написання листів, але не писав ніхто. Товариші по службі теж віддавали перевагу мобільному.
Хлопець дивується, що захворіти в армії було майже неможливо. Очевидно, давалися взнаки армійські тренування. Голодним Сашко теж не ходив. Щоб підтримати тіло у силі, молодих хлопців годували смачно та ситно. І хоч Олександр не може пригадати, щоб подавали на стіл запашних котлет, але смачні каші з підливою, супи та борщі ні в чому не поступалися домашнім стравам.
Після закінчення служби хлопець був радий, що зміг віддати свій борг Україні. Внести якусь свою часточку. Що не просто живе на цьому світі.
Коли наша розмова із Сашком була майже закінчена, до нього підійшла жіночка середніх літ:
— Вибачте, я чула вашу розмову. Я так зрозуміла, що ви недавно з армії. І хочу вас дещо запитати. В мене є два сини. Все думаю — чи віддавати їх в армію в майбутньому, чи ні? Чоловік — «за», а я — не знаю. Як би у вас був син, ви б теж хотіли, щоб він служив в армії?
Олександр, не вагаючись, відповів:
— Так. Щоб стати справжнім чоловіком, треба відслужити в армії!

Логін:
Пароль:
запам'ятати