Напередодні 74‑ї річниці Перемоги над нацизмом автор статті відвідав Івана Трохимовича Красильця, в’язня фашистських концтаборів, людини цікавої біографії. Незважаючи на поважний вік, він охоче погодився поділитися спогадами про своє нелегке життя.
Іван Трохимович народився 3 січня 1926 року в селі Приліпка Козельщинського району. Був третьою дитиною в сім’ї. У шестирічному віці втратив батька.
— Важкі часи, голодомор, — говорить господар. — Ми з матір’ю змушені були переїхати в село Ганнівка. У школу пішов після Покрови. Я та сестра Надя працювали в людей, пасли худобу, заробляли на шматок хліба.
Усе життя ветерана було пов’язане з музикою.
— У батька була скрипка, — продовжує Іван Трохимович, — трішки грав на мандоліні, балалайці, пізніше мати купила гармошку. У школі організував невеликий оркестр. Часто до мене зверталися однолітки, щоб навчив їх грати. Нерідко нас запрошували на колгоспні збори, ми там виступали. Навіть голова колгоспу звертався до мене на «Ви», хоч я тоді був зовсім молодим, до того ж невисокого зросту. Батьки учнів іноді навіть платили за гарну гру шматком сала чи білою хлібиною.
Коли почалася війна, хлопчині ледь виповнилось п’ятнадцять. Фашисти таких не брали до Німеччини. Та в 43‑му підійшла й Іванова черга попрацювати на Рейх. Його відправили на роботу до північно-пруського Бауера. Виконував майже всі сільськогосподарські роботи. Та серцем линув додому, в Україну, а думка про внесок у зміцнення ворожої держави штовхала до дій. Разом із товаришем вони втекли, але біля польського кордону їх спіймали та повернули назад. Через тиждень непокірний юнак знову зробив крок до волі: мало не дістався Білорусі, де планував поповнити ряди партизанів. Не судилося тим планам здійснитись. Коли не знаєш дороги, то куди йти? Невдача підстерегла Івана знову в Польщі. Схопили, але цього разу вже не повертали до господаря, а відвезли в гестапо, а потім кинули до в’язниці.
У камері, де було 40 чоловік, німці вибрали сімох, які мали хоч якусь освіту. Серед них був і Іван. Удень полонені були в камері, а вночі працювали на заводі, де виготовляли затвори до зенітних батарей. Одного разу полонені вирішили нашкодити фашистам, виготовляти браковані затвори. За ніч зробили їх до 70. Гармати стало розривати, німці почали розслідування і виявили цей задум.
— Тоді була моя зміна. Підійшов наглядач, схопив мене і повів у гестапо. Там були тортури і допити з побиттям. Відправили у штрафну команду, а згодом знову приставили до якогось німця-господаря. Ми важко працювали. Одного разу, згортаючи копицю сіна, разом з політв’язнем з Чехословаччини виконали «Марсельєзу». Який здійнявся переполох! Вартовий кілька разів вистрелив по копиці, а далі, після побиття і тортур до напівсмерті, я опинився в концтаборі Штутгарт. Була зламана ключиця, потрощений таз, розбита голова. Далі був австрійський Матхаузен, звідки перевели до Ебензею. Там пробув до звільнення 6 травня 1945 року. Цей день вважаю своїм другим днем народження, — розповідає ветеран.
Іван Трохимович розповідав і розповідав: про нелюдські умови перебування, про шибениці, на яких вітром розгойдувались тіла, про розтерзаних собаками людей, котрі, як сміття, лежали на території, а потім їх спалювали в крематорії. Усі ці жахи глибоко врізались у пам’яті, приходять до ветерана страшними сновидіннями, повертаючи у часи концентраційного полону.
Після визволення та ретельної перевірки служив у Радянській Армії на території Угорщини та в Молдові. У роки служби в армії відвідував хор, де був солістом, брав участь у духовому оркестрі, у ансамблі пісні й танцю.
— Був у хорі акордеоніст Біляєв, дуже подобалося, як він грав, — згадує Красилець. — Учився в нього. Потім його комісували, а мене диригент посадив за ґрати. Потроху, потроху і вивчився.
Коли закінчилася служба, Іван Трохимович уже добре володів інструментом. Деякий час працював у Молдові, купив свій акордеон. Приїхавши додому, працював у Козельщинському будинку культури художнім керівником, а також викладав музику в середній школі і дитячому будинку, де й познайомився з майбутньою дружиною.
Далі — Московські музичні курси, музичне училище імені Глієра (клас акордеону), народна консерваторія Чайковського (диригентно-хоровий відділ), Московський університет мистецтв (музичний відділ).
Коли пішов на заслужений відпочинок, переїхав до Нових Санжар. Написав ряд пісень на вірші місцевих аматорів Якова Кухаренка, Василя Казмірука, Катерини Коровайної, брав участь у конкурсі на кращу пісню Полтавщини.
— Раніше добре грав, — додає Іван Трохимович, — зараз пальці вже терпнуть, не відчуваю клавіш.
Та незважаючи на це, будинок ветерана наповнений музичними інструментами. Тут тобі і гітара, і балалайка, і два акордеони… Він — активний учасник усіх заходів, що проводить ветеранська організація, брав участь у мітингу до 9 травня в 2018 році, у прийнятті Всеукраїнської естафети пам’яті від Полтавського району 23 вересня минулого року, а також у роботі пленуму районної організації ветеранів та виступив перед членами ради зі своїми спогадами.
На запитання, як живеться зараз, відповідає з усмішкою: «Чудово! Тільки здоров’я немає».
Радо запрошує на гостини, бажає щастя, успіхів, миру. Побажаємо і ми йому добра, здоров’я з роси і води, ще довго слугувати ветеранам району.
