Що зараз можна купити за вісім гривень? Так одразу і не скажеш. Сума настільки «смішна», що важко придумати їй застосування. Адже звичайний буханець хліба — і той коштує дорожче.
Та не будемо тягти кота за відоме місце і відкриємо секрет. За вісім гривень у Царичанці можна придбати кілограм суниці садової. Або полуниці, як часто називають цю ягоду. Про це автору розповіла продавець одного з місцевих магазинів.
Усім відомо, що Царичанський район, точніше, частина його жителів, здавна спеціалізуються на вирощуванні суниці. У основному люди роблять свій маленький і дуже важкий бізнес, користуючись ще дідівськими методами і технологіями. Тому назвати царичанську ягоду якоюсь особливо смачною важкувато. Про високу врожайність годі й говорити, десять тонн із гектара вважається хорошим результатом. Це при тому, що сучасні технології дозволяють збирати із гектара у два-три рази більше дійсно товарної ягоди. Єдиний аргумент на користь «царичанської суниці», який, до речі, використовують при продажу місцеві жителі, — «така, як вдома на городі».
Але стаття не про технології. Вона більше про стосунки між людьми і звірячі закони «дикого» капіталізму.
Зараз, у пік сезону суниці, у Царичанці та навколишніх селах з’явилися десятки, якщо не сотні, бажаючих заробити не на вирощуванні, а на перепродажу смачної і корисної ягоди. Ці люди, яких «по старинці» називають спекулянтами, їздять на власних автомобілях від села до села і скупляють суницю. Як розповіла згадана продавець магазину, за кілограм ягід пропонують вісім гривень. А далі везуть цей крам до Полтави чи Дніпра і продають уже по двадцять.
Найцікавішим і, на мою суб’єктивну думку, найбільш повчальним є той факт, що у своїй переважній більшості спекулянтами, або, по-іншому, баригами, є теж місцеві жителі. Вони, маючи автомобіль і кілька десятків кілограмів власної суниці, скупляють фактично за безцінь ягоду тих, у кого її мало і немає транспорту.
Розповів про цю ситуацію кільком друзям. Більшість із них вважають поведінку «бариг» нормою. Мовляв, це працюють закони ринку.
Хоча, на мою, знову ж, суб’єктивну думку, тут спрацьовує інший закон. Той, що говорить: «Умри ти сьогодні, а я — завтра».
Є ще один нюанс. Можна скільки завгодно моралізаторствувати з приводу поведінки доморощених капіталістів і згадувати, що за триста відсотків прибутку вони забудуть про всяку совість. Як і про те, що завтра до них застосують такі ж методи інші, сильніші гравці ринку.
Ще один нюанс полягає в тому, що українці вчергове демонструють якусь буквально патологічну нездатність об’єднуватися. Замість того, щоб організувати кооператив, формувати товарні партії продукції і торгуватися з іншими «баригами», садівники воліють нищити слабших. І при цьому скаржитися на владу і очікувати чергового дива від чергового політичного месійки.
Та не буде ніякого дива. Їх, див, взагалі не буває, особливо в економіці.
А хіба лише дрібні виробники ягоди є такими? Більшість фермерів‑земляків, які вирощують жито-пшеницю та всяку пашницю, теж не надто прагнуть об’єднуватися. Вони вступають у партії та інше лайно, шукають політичного чи поліцейського «даху», займаються іншими дурницями. І багатіють думкою, що все в них буде «окей» і агрохолдинги їх ніколи не «з’їдять». У крайньому випадку, фермери сподіваються на те, що держава за них заступиться чи пайовики підтримають. Ні про кооперацію, ні про створення спільного банку землеробів мову ніхто не веде.
А воно, оте «окей», може бути дуже короткочасним. Це сьогодні оподаткування землеробів є відверто лояльним до них і земля ще не продається. А вже завтра…
І ніхто не заступиться, і ніхто не підтримає. Умри ти сьогодні… Є такий закон.
