Житель села Білоконівка, що на території Чорбівської сільської ради, скаржиться на недостатню увагу органів влади до проблем, які виникають у нього, як у інваліда. Чиновники говорять, що ситуація не така однозначна, якою її змальовує скаржник.
Олегу Охріменку 53 роки. Чоловік живе в малесенькому селі Білоконівка, що розташоване, як прийнято говорити, «на краю географії». Чорбівська сільська рада знаходиться на самій околиці Кобеляцького району. А Білоконівка є одним із найменших з існуючих там сіл. Живуть там переважно пенсіонери.
Олег Охріменко зателефонував до редакції і запропонував приїхати до нього в село і розповісти про нелюдські умови, у яких доводиться жити. За словами чоловіка, який є інвалідом (кілька місяців тому Олегу ампутували частину ноги), інколи йому доводиться пити дощову воду, що накопичується у вазонах для квітів.
…Олег зустрів на порозі маленького будиночка, у якому проживає. Відірвавшись від розмови по мобільному телефону, чоловік запитав:
— Упізнаєш мене? Ми ж у дитсадок разом ходили.
Довелось чесно зізнаватися, що не впізнаю. Після закінчення дитсадку, ми обоє добряче змінилися.
Потім розмова перейшла на більш серйозну тему. У травні поточного року Олегу Охріменку ампутували частину лівої ноги. Інша кінцівка теж пошкоджена задавненою хворобою. У результаті, чоловік обмежений у можливості вільно пересуватися. За його словами, бувають дні, коли він залишається навіть без питної води. У дворі є колодязь, але інвалід самостійно не може дістати із нього воду. Каже:
— Є в мене товариш у Чорбівці. От він приїжджає і води мені наносить. Добре виручає місцева листоноша Валя Жовтяк. Що не попрошу, усе з магазину принесе. Я не можу користуватися милицями. Ступня іншої ноги гніє і мені боляче на неї ступати. Спасибі добрим людям, Люсі Поцілуйко і Зої Гупало, знайшли мені інвалідний візок і дали покористуватися. Пандус для заїзду мені зробив друг. Зняв дашок на собачій будці і поклав його на поріг. От я по ньому і заїжджаю в хату. Руками тримаюся за старий телефонний кабель. І так їду. Але по двору на цьому візку не погасаєш.
Олег Охріменко скаржиться на те, що на його проблему не звертають увагу представники місцевої та районної влади. Чоловік стверджує:
— Я з місцевим сільським головою Любов’ю Васютою був у прекрасних відносинах. До того моменту, доки мені ногу не відтяли. А потім щось сталося. Допомогу мені виділяли раніше 1500 гривень, зараз ці гроші десь поділися. Кажуть, що мені можна в хоспіс поїхати. Але потрібно платити 1000 гривень у місяць. А в мене пенсія 1500. І мені один чоловік розказав, що платити в хоспісі потрібно лише 500 гривень. На дрова грошей не дали. Слава Богу, нашкрібав своїх і купив дрів. Он у дворі купа лежить. Але ж їх ще поколоти потрібно. У лікарню поїхати не можу. У селі за поїздку в Полтаву правлять 1800 гривень. Щоб доїхати до Кобеляк треба вісімсот. Де я такі гроші візьму? От зараз звуть на зустріч однокласників. А я ні доїхати туди не можу, ні сісти за стіл. У терцентрі, що таких, як я, обслуговує, кажуть, що сільрада повинна допомагати, у сільраді — на них звертають. Чекаю інвалідного візка, може хорошого дадуть, то хоч по двору їздити зможу. А ще мені протез обіцяють замість ноги. Але не знаю, коли він буде. Допоможіть. Може хоч ви проконтролюєте, чи про мене не забули.
Сільський голова Любов Васюта говорить, що ніякого конфлікту між нею та Олегом Охріменком немає. Вона підтверджує, що інколи сердиться на чоловіка. Говорить:
— Аби ж він вам усе розповів. Так, інколи кричу на нього. І не лише на нього, а й на таких, як він, у кого проблеми є. Які проблеми? Як би сказати делікатніше? Ну оті, що в багатьох чоловіків виникають, що міри не знають. Звичайно ж, усі гроші Охріменку ми виплатили. І допомогу, і субсидію на дрова допомогли оформити. Де він ті гроші подів — це вже інша справа. Проходження всіх виплат можна перевірити. Моя совість чиста. У Олега є сестра, є мама, тому оформити його у якийсь соцзаклад важко. Ми готові допомагати. Але він то в хоспіс хоче, то до Шкарбана. Нехай сам визначається, ми включимося. Зима ж іде. Як він без ніг господарюватиме?
— Зоя Петренко, начальник управління соцзахисту, почувши про звернення Охріменка, миттєво знайшла всі документи, запросила своїх фахівців для роз’яснення ситуації. Вона повідомила, що заявка на засіб для пересування надійшла 3 травня. Візок уже й виготовлений. Виробник відправить його Охріменку прямо додому в Білоконівку. Але після того, як органи соцзахисту заплатять кошти. Орієнтовно це станеться вже у серпні.
А ось для того, щоб отримати протез, Охріменку доведеться їхати в Полтаву. Зоя Петренко пояснила:
— Чоловіка мають оглянути медики. А фахівці з протезування знімуть мірку. Він це зробить, заключимо договір з виробником і заплатимо гроші. Протез буде. Щоб поїхати в Полтаву, теж не бачу великої проблеми. Так, було б зовсім просто, аби в районі діяло соціальне таксі. Але його немає. Та є сільська рада, у неї є кошти. Можна їх виділити і звозити чоловіка в Полтаву на примірку протезу. Було б бажання в сільради.
Звернулися ми і до Валентини Кинько, яка завідує терцентром із обслуговування таких людей, як Охріменко. Вона пояснила:
— У Олега Валерійовича є мама, сестра, донька. Тому оформити його в соцзаклад проблематично. Наш фахівець, який працює в Чорбівці, уже і так перевантажена роботою. Вона просто не встигне ходити ще й у Білоконівку. Але сільська влада може знайти людину в селі, яка виконуватиме певні функції з догляду за інвалідом. За це їй держава платитиме 250 гривень у місяць. Той же товариш, який провідує Охріменка, міг би це робити.
Через два місяці вже похолодає. І у Олега Охріменка виникнуть нові проблеми. Так, швидше за все, у частині своїх бід чоловік може винити лише себе. Але чиновники теж мають йому допомогти.
Ми повернемось до цієї теми вже у вересні.
