Понад 5 років у нашій країні триває війна. На сході України не стихають постріли, гинуть люди, місцевий громадський люд немає спокою і сну. Такі реалії сьогодення.
Не стихає і людська пам’ять. Пам’ятаємо, сумуємо за тими, чиї життя обірвалися так рано в цій безглуздій, нав’язаній нам, кривавій бійні.
Згадаємо добрим словом і наших земляків бабайківчанина Валерія Шмалія і новостроївця Юрія Сагайдака, які загинули 24 серпня 2014 року в так званому Іловайському котлі. Обоє чоловіків були бійцями 39 батальйону територіальної оборони «Дніпро — 2». За Указом президента України «За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни», хлопці нагороджені (посмертно) орденами «За мужність» ІІІ ступеня.
Нещодавно могили земляків відвідали працівники Царичанського об’єднаного районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки (так називається сьогодні військкомат), на чолі з військовим комісаром підполковником Олександром Світенком. Вшанували пам’ять Валерія і Юрія також побратими, рідні, односельці. Батьки Валерія Шмалія, Наталія Миколаївна і Олександр Іванович, ніколи не змиряться із загибеллю сина. Особливо для мами, це незагоєна рана в серці. Не проходить жодного дня без сліз, хоча і пройшло п’ять років. Материнська біль не знає ліку часу.
Валерію Шмалію було лише 27 років. Він народився 28 листопада 1986 року в Бабайківці. Призвався до війська у званні солдата. У батальйоні був стрільцем. Позивний «Золотий». Загинув 24 серпня 2014 року на блокпості 39–04 на перехресті доріг між селами Чумаки — Олександрівка, у районі села Світле Старобешівського району Донецької області під час наступу загонів супротивника в тил українському угрупуванню, що діяло в Іловайську. Валерій загинув разом із старшим сержантом Олександром Жабинцем, молодшим сержантом Сергієм Ряженцевим та ще одним військовиком, чия особа поки що не встановлена. 15 вересня 2014 року тіло Шмалія було ексгумовано пошуковцями Місії «Експедиція — 200» («Чорний тюльпан») і привезено до Запоріжжя. Впізнаний за експертизою ДНК. Вдома залишилися батьки, брат, наречена. Похований у рідному селі.
Юрій Сагайдак народився 9 лютого 1969 року. Сержант Збройних Сил України. Мешканець Новостроївки. У свій час закінчив Бабайківську школу, Петриківське ПТУ-79. У 1987 році призваний на строкову службу до Тихоокеанського флоту. Ще в школі почав займатися гирьовим спортом. Став кандидатом у майстри спорту. На Всесоюзних змаганнях у Біловодську Луганської області увійшов до трійки призерів. У 1988 році став чемпіоном Тихоокеанського флоту з гирьового спорту. Останні мирні роки Юрій Михайлович працював на заводі в Дніпрі.
3 червня 2014 року — стрілець-санітар 39-го батальйону територіальної оборони ЗС України «Дніпро-2». Мав позивний «Батя». Був надійним товаришем, мав гарне почуття гумору. Коли доводилось відступати, лишався в групі прикриття. 23 серпня підрозділу стало відомо, що в їхньому напрямку рухається російська мотоколона. Але тодішнє військове керівництво дало наказ не відступати, а окопуватись. Під час наступу російських збройних формувань при боях за Іловайськ, 24 серпня 46‑річний Юрій Сагайдак загинув на блокпосту №4 поблизу села Новодвірське, у районі міста Моспине — селище Новий Світ Старобешівського району. Тоді ж полягли і його товариші Володимир Шевченко та Володимир Яровий. Сагайдак був похований неподалік блокпосту, де загинув. До того часу вважався зниклим безвісти. Разом з тілом лежав шматок жовтого скотчу, на якому було написано «Сагайдак Ю.М». Остаточно був ідентифікований за експертизою ДНК 11 червня 2015 року. Юрія Михайловича поховали 25 вересня 2015 року в Новостроївці. Залишилися дружина і двоє синів. А 1 вересня 2016 року на будівлі Бабайківської ЗОШ І-ІІІ ступенів, де навчалися герої-бійці, була встановлена меморіальна дошка.
Ось як згадують події тих років колишні учасники, які залишились в живих. — Зранку 24 серпня 2014 року замполіт 39 БТРО, старший лейтенант Віталій Коров’яківський (командир блокпосту 38–04) виявив відсутність будь-якого зв’язку з опорним пунктом 39–05, що розташувався поблизу селищ Новодвірське і Михайлівка. Коров’яківський доповів про це керівництву, на що йому було наказано вирушити до цього блокпосту і з’ясувати на місці, чому а ні по рації, а ні по телефону ніхто не виходить на зв’язок. Близько 2‑х годин по обіді старший лейтенант, взявши із собою декількох бійців, вирушив на УАЗі в дорогу. Коли машина наблизилася до опорного пункту 39–05, над яким майорів український стяг, то була зупинена і оточена російськими військовиками. Стало зрозуміло причину мовчання на блокпосту. Він був захоплений ворогом. Після захоплення пункту під Новодвірським, окупанти захопили й інші пункти 39 батальйону. Майже без будь-якого супротиву. Лише під час спроби зайняти опорний пункт 39–04 під селищем Світле, відбувся бій з ворогом. Десь о 17:30 з північного боку прямо з поля на 39–04 висунулася колона російських вояків з технікою. Будь-який зв’язок у наших бійців раптово зник. Ні попередити про напад, ні запросити допомогу не було жодної можливості. Наблизившись на відстань 400–500 метрів, по опорному пункту відкрили вогонь із 30-міліметрової автоматичної гармати бойової машини піхоти і кулемету 7,62 міліметра. Росіяни відразу почали вести вогонь по єдиній на опорному пункті гарматі «Рапіра» і автомобілю МАЗ, який був тягачем Рапіри. При цьому, від влучання крупного калібру в голову миттєво загинув Валерій Шмалій. Майже одразу також загинув Олександр Жабінець. Було важко поранено Сергія Ряженцева. У відповідь бійці відкрили вогонь. У результаті чого боєць Олександр Пасєчнік з ручного протитанкового гранатомету підбив і знищив бойову машину піхоти, яка була другою в російській колоні. Також не розгубився і солдат Олександр Мерзленко, «Міхалич», який влучив з гранатомету у ворожу бойову машину піхоти, з якої від вибуху злетіли траки. Оборона опорного пункту тривала близько 3-х годин. Сили були нерівні. Невдовзі російські загарбники остаточно захопили опорний пункт і добили важко пораненого Сергія Ряженцева. Кільком бійцям вдалося деякий час переховуватися і спостерігати за діями окупантів. Принаймні, бійця стверджують, що особисто бачили, як ворог складав своїх загиблих, яких виявилося більше 15 солдатів… Потім українським бійцям вдалося відійти до населеного пункту Новий Світ. Там вони переховувалися у місцевих, які надали воїнам медичну допомогу і допомогли дістатись до Волновахи.
24 серпня 2019 року в Міністерстві оборони України відбувся щоденний ранковий церемоніал вшанування військовослужбовців Збройних Сил України, які загинули цього дня в різні роки та внаслідок російської агресії на сході країни. Про це розповіли на сайті Міноборони. У пам’ятному заході взяли участь родичі загиблих героїв, бойові побратими, керівний склад Міноборони, офіцери, військові Києва та багато інших.
У Міністерстві оборони створений Зал пам’яті захисників України. Зал спеціально розташували так, щоби і військовослужбовці, працівники Міністерства та Генерального штабу, і пересічні громадяни могли зайти до Зали та віддати шану захисникам. Біля споруди Зали пам’яті облаштовано церемоніальний майданчик із Дзвоном Пам’яті та Стелою, у яку вмонтовано осколки снарядів. Щоденний поминальний ритуал здійснюється ударами дзвону, залежно від кількості загиблих у цей день. У середині Зали Пам’яті, на спеціальному подіумі, розміщено Книгу пам’яті з іменами загиблих. Там вкарбовані навічно й імена наших земляків Юрія Сагайдака і Валерія Шмалія.
