Старенька і пошарпана будівля різко контрастує на тлі своїх більш доглянутих «сусідів». Але її відрізняє не тільки зовнішня занехаяність, але й меморіальна дошка, яка висить на стіні цієї споруди.
Мова йде про будинок, що стоїть за адресою Першотравневий провулок, 9. У ньому народився і провів свої дитячі роки відомий полтавець Анатолій Васильович Луначарський. Про проблеми збереження цієї пам’ятки і розповів Олександр Єрмак.
— Одного дня на кафедрі історії України, де я працюю, пролунав телефонний дзвінок, — розповів учений. — Якийсь чоловік, не назвавши свого прізвища, але представившись співробітником відділу капітального будівництва міськвиконкому, зробив пропозицію, що приголомшила мене: «Чи не могли б ви на кафедрі підготувати висновок, що будинок, де народився і деякий час проживав А. В. Луначарський, не являє історичної чи художньої цінності?». На моє запитання «Чи знає пан чиновник, що цей будинок є пам’яткою історії і культури, про що свідчить закріплена на ньому меморіальна дошка?» він упевнено виклав свої аргументи: мовляв, Луначарський був видатним діячем Компартії; з Україною і Полтавою його нічого не пов’язує, окрім місця народження; будинок перебуває у занедбаному стані і ремонту не підлягає. На мої контрзапитання «А хто ж довів до руйнації пам’ятку, яка перебуває під державною охороною; хто має дбати, щоб пам’ятки історії і культури знаходились у належному стані, як не міськвиконком; і чи взагалі у відділі капітального будівництва знають, хто такий А. В. Луначарський?» відповіді я не отримав.
Тож Олександр Петрович сам спробував відповісти на своє останнє запитання. Анатолій Васильович Луначарський (1876-1933) — радянський державний і громадський діяч, перший народний комісар освіти Російської Федерації (1917-1929), літературознавець, мистецтвознавець, письменник, академік АН СРСР із 1930 року. Народився в Полтаві в сім’ї суддівського службовця. Невдовзі родина Луначарських розпалася і виїхала звідси. Батько переїхав на Супрунівський хутір неподалік Полтави. Мати, Олександра Яківна, забравши із собою трьох дітей, перебралася до Києва. Там, у 1-й Київській чоловічій гімназії, Анатолій і отримав середню освіту.
У 1903 році примкнув до більшовиків. У 1895-1897 роках жив у Швейцарії, де навчався у Цюріхському університеті, а також у Франції, Італії. Повернувся у Росію, кілька разів був заарештований. У 1904 році знову виїхав за кордон і до 1917 року перебував у еміграції. Серйозно займався теоретичними проблемами марксизму і в цьому мав ряд розходжень із В. Леніним.
У 1917 році Луначарський повернувся до Росії і був призначений у радянському уряді наркомом освіти.
Він був людиною енциклопедичних знань та фантастичної працездатності. Луначарський також ніколи не втрачав зв’язку із Україною і Полтавою. Він багато написав про творчість Шевченка, Драгоманова, Коцюбинського, Лесі Українки, Куліша та інших. Сам написав багато п’єс, які йшли у багатьох театрах України.
Луначарський декілька разів відвідував Полтаву (вперше після тривалої відсутності — у зв’язку з тяжкою хворобою брата Платона Васильовича). Влітку 1920 року Луначарський прибув до Полтави, аби зустрітися із письменником-гуманістом В. Г. Короленком. Як пригадував пізніше Луначарський, «я провів із ним кілька годин у надзвичайно змістовній і глибокій бесіді». Як відомо, ця зустріч започаткувала знамените листування Луначарського з Короленком, внаслідок якого багато полтавців було врятовано від репресій нової влади.
Також у ті буремні революційні часи хтось із полтавських більшовистських чиновників дав наказ зняти пам’ятники на честь Полтавської битви і відправити їх у мартени. Полтавці написали листа Луначарському. З Москви спішно надійшла телеграма: «Негайно відновити все на своїх місцях». Тому за збереження цих пам’ятників, якими полтавці та гості міста й досі милуються, і які вже стали візитівками Полтави, ми повинні дякувати саме Луначарському.
У вересні того ж року Луначарський ще раз відвідав Полтаву, де виступив із блискучими освітніми лекціями. Побував він і усередній школі № 3, яка з 1924 року носила його ім’я, сфотографувався з її учнями й учителями.
Сам будинок, у якому народився А. В. Луначарський, був споруджений у шістдесятих роках XIX століття. Будинок двоповерховий, цегляний, зараз перекритий шифером. За життя Луначарського будинок мав двоє парадних дверей, які виходили на колишню Новомиколаївську вулицю, а на подвір’я з садом виходила веранда. Пізніше ці двері заклали цеглою, а веранду перебудували під житлове приміщення.
У 1967 році на будинку встановили меморіальну дошку з червоного граніту. На ній викарбований пам’ятний напис: «В цьому будинку в 1875 році народився і провів дитячі роки Анатолій Васильович Луначарський — видатний радянський державний і громадський діяч, один з визначних будівників соціалістичної культури».
— Щодо подальшої долі будинку, — говорить Олександр Єрмак, — то ще 1988 року група учителів-ветеранів полтавських шкіл на сторінках газети «Зоря Полтавщини» внесла слушну пропозицію про відселення мешканців і створення у будинку музею народної освіти. Варто також зауважити, що міська влада свого часу явно погарячкувала, перейменувавши площу Луначарського на площу 1100-річчя Полтави. Полтавці не сприйняли нової назви, і зараз водії автобусів, тролейбусів, маршруток по-старому оголошують назву зупинки «Луначарського».
Ще Олександр Петрович порадив всім, кого зацікавила дана тема, прочитати статтю Л. Кравченка «Трагедія видатного сина полтавської землі», опубліковану в 6-7 номерах журналу «Імідж сучасного педагога» за 2002 рік. Учений цілком погодився з автором статті, що в особі Луначарського ми маємо видатного сина полтавської землі.
P. S. Після тієї телефонної розмови істориків уже не турбували. Можливо, обгрунтування щодо зносу історичного будинку наисав хтось інший, але будинок Луначарського, хоч і залишається у занедбаному стані, стоїть і досі. Маємо надію, що чесна громадянська позиція Олександра Єрмака зіграла в цьому не останню роль.
