Бабуся народилася у велике православне свято — Введення, яке відзначається 4 грудня, 1919 року минулого століття.
До Варвари Антонівни ми приїхали через кілька днів після ювілейної дати. Зараз поважна ювілярка живе в доньки у цьому ж селі. Усього два роки, а раніше ще проживала у своїй хатині під лісом, яку вони збудували ще при житті Івана Куща, другого чоловіка, по вулиці Панікахи, 47.
Варвара Чухно була другою дитиною із п’яти дітей бідняцької сім’ї Оляни та Антона Чухнів. Їхня хатинка теж знаходилася біля лісу. Родина дуже бідувала, тож маленька Варя, названа на честь бабусі, з дуже раннього дитинства вже працювала. У 1935 році пішла працювати в колгосп різноробочою. Як війна почалася, копала окопи. У голод 1932–33 років вижили тим, що збирали качани — «голяки», сушили і товкли їх, а потім їли. Із рослини курая пекли млинці. Але можна тільки уявити, як вони насправді «пеклись». Отак і жили. Якось після війни, як розповіла бабуся, колгоспна машина везла на станцію зерно. Варя і ще кілька людей їздили як супроводжуючі. У якийсь момент машина перекинулась. Варя тоді дуже постраждала, інші менше. А дівчину ледве врятували. Зі слів Варвари Антонівни, живого місця не було, «усі кісточки були поламані». Шматок дерева ввігнався в тіло Варі. Взагалі, за все життя жінка пережила 5 аварій. Немає жодного місця здорового на тілі. Де вона брала оті сили працювати і ростити дітей? Це ж треба мати такий дух, завзяття? Зі слів односельців, у бабусі Варвари двір завжди був охайний, чистий. Донька Лідія Іванівна зізнається, що мама завжди важко гарувала, ніколи не сиділа: чи то палюче сонце на полі, чи холод або дощ. У Варвари Антонівни двоє дітей: донька Лідія (зараз їй 80 років) та син Віктор, який рік тому в 63 роки помер від перенесених трьох інсультів. Жив у Михайлівці. Дуже горює старенька за сином. Скільки не розмовляли ми з нею, час від часу плакала — згадувала за Вітю. Жалкувала за тим, що як матір його пережила. У бабусі було два чоловіки. Перший, Іван, загинув у Другій світовій війні. Від цього шлюбу народилася Ліда. Другий шлюб був теж з Іваном. Його немає на цьому світі уже понад 30 років. З Іваном прижили сина Віктора. У 1955 році хату побудували. Донька Ліда працювала у колгоспі «Авангард» ланковою, дояркою, а син — комбайнером.
Коли ми приїхали до бабусі-іменинниці, нас радо і тепло зустріли. Дуже щирі і привітні люди. А столітня бабуся — така маленька, сухенька, худенька — привітно усміхалася. Не дивлячись на те, що дуже погано чує і бачить, жінка зберегла пам’ять. Бесідуючи з бабусею і з її донькою, дивуємося, як же дожила вона до таких поважних років. У чому секрет? А в тому, мабуть, що багато працювала. А ще Варя Антонівна все життя ходила пішки. Ніколи в неї не було велосипеда і не вміла на ньому їздити. Долала великі відстані власними ногами. Навіть, коли з Дніпра тікала з донькою до батьків у Гнатівку. Тоді чоловіка забрали на війну, навколо паніка, плач, стрілянина. Усю дорогу молода жінка пронесла дворічну дитину на руках, а це — понад 100 кілометрів. І все пішки. А ще, з бабусиних слів, вона із родини довгожителів. ЇЇ батьки теж довго жили. Крім цього, Антонівна — жінка незлоблива, добра, не заздрісна. ЇЇ донька, жартома припускає, що може теж дожити до 100 років.
