Або трішки по-іншому — друкувати чи не друкувати. Це, майже гамлетівське, запитання частенько доводиться вирішувати будь-якій людині, котра працює в царині журналістики. Адже кожен матеріал, кожне надруковане слово залишає якийсь слід. І рано чи пізно відгукується. Сказано ж було одним генієм «Рукописи не горять».
Тому кожен автор розуміє або має розуміти, що написана стаття, сказане слово може принести і користь, і шкоду. Тим більше, у конфліктних ситуаціях, на які аж занадто багате наше українське сьогодення. Це десь там, у далекій благословенній Данії, сенсацією року в такому районі, як Кобеляцький, у такій газеті, як «ЕХО», стає повідомлення, що на фермі корова вдруге поспіль привела двійню телят. У нас же що не день, то сенсація із присмаком скандальності.
От дзвонять люди при посадах і, коментуючи ту чи іншу новину, просять, натякають, ні, вже давно не вимагають:
— Та кому воно потрібне… Та ви б не писали… Та навіщо той скандал.
Або:
— Та навіщо ви того Гунжеля (Ковача, Філоненка, Андрейка і список можна продовжити) друкуєте. Він же лише скандалу хоче. Напишіть краще про досягнення.
Так, можливо, вони, люди, які просять, і мають де в чому рацію. І, не «можливо», а точно, потрібно писати і про досягнення, і про успіхи. Адже від одного негативу деформується психіка як читачів, так і самих авторів.. Але ж..
Де провести оту межу? Як розрізнити критику конструктивну і критику лише заради критики чи власного піару? Кращі уми в найбільш цивілізованих і демократичних державах світу думали-думали про це і нічого кращого не придумали, як… Як дозволити писати про все, що не заборонено законом.
Ну, не надрукуємо ми сьогодні про скандал при зміні керівників у секторі культури, ну проігноруємо повідомлення в соцмережах про зарплату головного лікаря, ну промовчимо про суперпремії керівників органів місцевого самоврядування чи про «розбірки» поліцейських на заправці. Так, це можна зробити, можна послухати людей. Тим більше, що в них, у тих людей, дійсно є заслуги і досягнення. У них є діти і батьки, яким дійсно неприємно читати негатив про родичів.
Але ж у такому разі, за такою логікою можна і злодія не ловити та в тюрму не садити. І вбивцю. І ґвалтівника. У них же теж якісь заслуги перед суспільством можуть бути.
А хірург може пухлину не різати. А раптом «воно саме пройде».
Скажете:
— Ну ти й порівняв.
Ну тоді можна сказати по-іншому. У кожного своя робота. Поліцейському — служити, хірургу — різати, чиновнику — керувати, журналісту — писати. І нехай кожен робить свою роботу.
А чиновники, які спочатку роблять, а потім думають про наслідки… Ну, що сказати. Люди, ми ж у 21 столітті живемо. У всіх же смартфони із купою функцій, усі можуть миттєво ділитися будь-якою інформацією. А ви до цього часу:
— Та не пишіть, та подумайте.
От і подумайте.
