У редакційній, написаній у минулому номері «ЕХО», автор обіцяв, що модній нині темі коронавірусу буде приділяти менше уваги. Якщо уважний читач проаналізує номер, який зараз читає, то побачить, що це дійсно так. Думаю, що надалі істерія, пов’язана з оголошеною епідемією, буде поступово стихати. Навіть попри факти виявлення поодиноких випадків хвороби в нашій місцевості. Адже вони, ці факти, не є чимось екстраординарним. Є хвороба, котра передається повітряно-крапельним і контактним шляхом, інфекція потрапила в людську популяцію, подолала кордони України, отже її поява і в Кобеляцькому та інших районах є явищем неминучим. До цього потрібно було бути готовим із самого початку. І якщо влада та псевдожурналісти спеціально не будуть влаштовувати паніку, то через тиждень-два люди почнуть про коронавірус забувати. І житимуть нормальним, повноцінним життям. Та оскільки паніку будуть нагнітати в обов’язковому порядку, то про «ковідну» тему таки доведеться згадувати. Хоча майже на сто відсотків впевнений у тому, що проблема свідомо перебільшена. Чому так думаю? Надто ж багато брехні навколо цієї хвороби. Адже інакше, як свідомим обманом людей, дії сучасної української влади назвати важко. Щоправда, є ще один варіант пояснення дій недолугих українських чиновників. Це — їх тотальний непрофесіоналізм. Та не буду голослівним, перейду до фактів. А факти, як відомо, річ уперта, спростувати їх неможливо: вони або є, або їх немає.
Так, протягом оцієї штучно створеної істерії у автора постійно виникає стан, який у психології називають когнітивним дисонансом. Простими словами — це коли ти потрапляєш у ситуацію, яка повністю руйнує твої уявлення про ту чи іншу подію, людину, річ. І ти не розумієш, де реальність, а де ілюзія, де правда, а де брехня.
Приклад, який зрозуміють усі. От ви багато років знаєте людину, приміром — свого сусіда. У вас сформувалося уявлення про нього, як про прекрасного сім’янина, добру, тиху людину, яка й мухи не скривдить. І от у один не надто прекрасний для вас день ви йдете по парку, лісу чи іншому місцю. І раптом бачите свого сусіда: як він із перекошеним від люті обличчям кричить на свою дружину, б’є дітей. Стан, який у вас виникає, і називається когнітивним дисонансом. Це, звичайно, дуже примітивне пояснення, але в глибини психології, як науки, пірнати не будемо, «ЕХО» таки не науковий журнал.
І от, споглядаючи за діями української влади протягом епідемії, розумію, що вони викликають у мене саме оцей противний когнітивно-ковідний дисонанс.
Усі ми із вами знаємо, що дебільною постановою Кабміну нас усіх із якогось доброго дива зобов’язали ходити в масках. І я вже неодноразово спостерігав сцени, які можна використовувати в театрі абсурду або в кінофільмах Бюнюеля. Думаю, геніальний француз, аби був ще живий, багато б назнімав на «ковідну» тему. Так, доводилось бачити, як чоловік у коричневій від бруду масці управлявся в хліві біля корови, доводилось спостерігати, як на Великдень п’яні, як чіпи, молодики волочили по дорозі третього, який ногами ходити вже не міг. І всі троє були в масках. І от дивлюся я на все це, і в мене виникає почуття отого дисонансу. Тобто я, людина, яка, зважаючи на оголошену епідемію, намагається слідкувати за своїм здоров’ям, принципово в ці дні не вживає алкоголю і виходить на вулицю, щоб зайнятися фізкультурою, є порушником. А люди, які, вибачте за вираз, бухають до свинячого вереску, але при цьому натягують на обличчя брудні намордники, є хорошими законослухняними громадянами. Що ж це за держава така?
Але облишимо оціночні судження, прочитаємо документи. У дебільній постанові Уряду, що забороняє все, що можна заборонити, написано про необхідність знаходитися в громадських місцях у масках. Більше того, навіть на безлюдній вулиці до вас можуть причепитися правоохоронці. Я не знаю, хто писав ту постанову, як її приймали, адже в день 2 квітня, коли вона буцімто була підписана, засідання Кабміну не було.
Але я читаю документ, відомо ким підписаний і розроблений. Це — знаменитий «мозівський» (Міністерство охорони здоров’я) наказ №722. У ньому йде мова про те, як лікувати, боротися і вести себе в умовах епідемії COVID-19. Розробляли документ із десяток фахових медиків, у компетенції яких підстав сумніватися немає. Там аж цілих чотири професори, доктори наук, у тому числі і популярна зараз Ольга Голубовська. Рецензували документ ще два професори, доктори медичних наук. І от ми читаємо: «… особи з респіраторними симптомами або ті, хто доглядає за пацієнтами з COVID-19 чи підозрою на неї вдома, повинні використовувати медичні маски; для осіб без респіраторних симптомів носіння маски чи респіратора будь-якого типу не рекомендується. Нераціональне використання медичних масок може спричинити зростання їх вартості і обмеження для закупівель ЗІЗ. При цьому неправильне використання масок і респіраторів створює помилкове відчуття безпеки, що може призвести до нехтування іншими необхідними профілактичними заходами…»
Ну і як вам? Тобто, професори не просто радять, а наказують медикам без потреби намордники не одягати, а якісь шмигалі, авакови та степанови із якогось не зовсім доброго дива влаштовують у країні маскарад.
Там, у тому наказі, є ще Додаток 6, і на сторінці 14 у спеціальній таблиці розписано, коли і кому одягати маски. Так от, навіть медикам, людям, які знаходяться у першій і основній групі ризику заразитися, при прийомі хворих без ознак респіраторної хвороби ЗІЗ, тобто маски і респіратори, не потрібні. Ще одна цитата з наказу: «… пацієнтам без респіраторних синдромів ЗІЗ не потрібні…» Сторінка 15.
Ну і як оце все розуміти?
Аналізуємо наказ далі. Там написано і про людей, котрі знаходяться в групі ризику. Серед них — хворі з тяжкою формою цукрового діабету. Щоправда, наголошую, це принципово, мова йде про людей із некомпенсованим діабетом. Простіше кажучи — про тих, у кого рівень глюкози у крові суттєво перевищує норму.
Автор ніколи не приховував, що має тяжку форму інсулінозалежного цукрового діабету. Але, знову ж, принципово: у мене цукровий діабет компенсований, тобто рівень глюкози майже такий, як у здорових людей. Чим досягається компенсація? Дієтою, постійними заняттями фізкультурою, передусім бігом, і регулярними ін’єкціями інсуліну. І що ми бачимо зараз? Уряд фактично заборонив мені займатися фізкультурою і водночас не забезпечує мене і сотні тисяч хворих інсуліном. Інсуліну немає, грошей з бюджету не виділили.
І тепер я повинен вірити, що вся ця кабмінівська сволота турбується про моє та ваше здоров’я? Ага, авакови та шмигалі кожного ранку прокидаються і запитують: «Як там Ігор, як його діабет?». Чи як там сотні тисяч українців, котрі втратили роботу? Як там підприємці, котрі розорюються? Як там медики, їм зарплату вже підвищили? Напевне, їм триста відсотків малувато, давайте дамо п’ятсот.
Я ледве не щодня телефоную чи заходжу в лікарні, запитую керівників медзакладів, як їх забезпечують усім необхідним. Ви знаєте, потихеньку забезпечують. Спонсори, меценати, благодійники. А про 65 000 000 000 гривень, виділених владою нібито для боротьби з епідемією, вони, як і я, як і ви, чули по телевізору.
Хтось скаже: «Чого ти причепився до тих масок?». Та не в масках справа. Сенс у тому, що окрім маскараду і суцільних заборон, влада абсолютно нічого не робить для збереження здоров’я людей.
А давайте згадаємо всі оті «прогнози» щодо піку епідемії. Спочатку тринділи про три тижні після того, як в Україну заїдуть заробітчани. Потім — про 10 квітня, потім — про 14–15, потім — про 20‑те. Зараз — про кінець квітня або почато травня. При цьому посилаються на якусь таємничу математичну модель. Що ж це за математика така точна, що дати «піку» можуть на місяць різнитися? Це як виходить: два помножити на два, може бути не чотири, а чотири і п’ять десятих? У залежності від математичної моделі.
І яка думка приходить у голову з приводу оцього когнітивно-ковідного дисонансу, коли триндять одне, а роблять зовсім інше? А вона проста і вічна, як світ — вас банально дурять. А навіщо? Як навіщо — гроші крастимуть. 65 мільярдів — є, що ділити.
P. S. Можливо, хтось помітив, що в тексті немає критики президента. Це — невипадково. Як можна критикувати те, чого немає?
