Із кожним днем стає все більше й більше доказів того, що непродумані і хаотичні дії української влади із введенням загального маскараду під виглядом карантину завдають суспільству набагато більше шкоди, аніж сам COVID-19.
Усі ми знаємо, що з 13 березня в Україні триває карантин, оголошений у зв’язку з поширенням коронавірусної інфекції. Карантинні заходи у вітчизняному варіанті супроводжуються безпрецедентними обмежувальними і заборонними заходами, припиненням діяльності практично у всіх сферах суспільного життя. Закриті навчальні заклади, припинена торгівля, не працюють тисячі, якщо не десятки тисяч великих і малих підприємств, установ і організацій. І якщо обмеження активності багатьох владних інститутів більшість українців практично не помітили, через їх і так майже нульовий коефіцієнт корисної дії, то в інших сферах життя запроваджені обмеження боляче вдарили по громадянах, особливо по найбільш незахищених у соціальному плані верствах населення. Люди просто позбавлені можливості отримувати життєво необхідні їм послуги. Та не будемо голослівними, перейдемо до конкретного прикладу.
До редакції зателефонувала жителька села Червоне Катерина Тернова. Ковтаючи сльози, жінка розповіла про те, як їй відмовили в госпіталізації в районній лікарні. Катерина Сидорівна потерпає від цілого «букету» дійсно небезпечних хвороб, але через карантинні обмеження, запроваджені у зв’язку з нібито поширенням вірусу з недоведеною небезпечністю, не може отримати належну медичну допомогу. Жінка попрохала:
— Приїдьте до мене, і я все розкажу.
Село Червоне, у якому живе Катерина Тернова, розташоване на краю кобеляцької географії на території Чорбівської сільської ради. Зараз у ньому мешкають 150 жителів. Магазину, медпункту, відділення зв’язку, не кажучи про інші блага цивілізації, у Червоному немає. Є лише з десяток кілометрів напівзруйнованої асфальтної та бетонної дороги до Чорбівки. Хоча місцеві жителі, судячи зі стану польової дороги, їздять саме по ній — ходова і підвіска автомобілів на утрамбованому піску руйнуються менше, аніж при їзді по ямах у асфальті.
Діабет, ампутація, втрачений зір
Дванадцять років тому в Катерини Тернової діагностували цукровий діабет другого типу. Діабет, на відміну від коронавірусу, є давно відомою людству хворобою з доведеною небезпекою. Серйозні порушення ендокринної системи призводять до небезпечних для життя ускладнень. Серед них — ампутація кінцівок, втрата зору, ниркова недостатність, інфаркт, інсульт. І хоча серед населення і навіть серед медиків побутує думка про діабет, як «не хворобу, а стиль життя», та в українських реаліях вона, думка, видається дещо легковажною. Адже через хронічну відсутність цукрознижуючих препаратів, недостатній медичний супровід та повне ігнорування державою такої функції, як пропаганда здорового способу життя, діабетичні ускладнення щорічно роблять інвалідами або й забирають життя в тисяч українців. Ось офіційні дані 2019 року, взяті із сайту Центру громадського здоров’я МОЗ України.
Більше 400 мільйонів людей живуть з діабетом по всьому світу. Прогнозується, що поширеність продовжуватиме зростати. Це була сьома провідна причина смерті в 2016 році. Поширеність діабету в Україні збільшилася за останніх 10 років на половину. Інсулінозалежний діабет (І типу) складає 6,5 % усіх випадків захворювання. Майже 3 % первинної інвалідності дорослого населення в України є наслідком захворювання на діабет.
У силу різних причин, Катерина Тернова переживає всі «принади» цукрового діабету. У неї різко погіршився зір, вона страждає ще й від гіпертонії, тобто підвищеного тиску. А чотири роки тому почалися проблеми з ногами.
Жінка згадує:
— Спочатку я наколола акаціїною пальця на нозі. Він почав гнити. Відрізали. За чотири роки відрізали всі пальці. А в 2019‑му у жовтні ампутували і ногу до коліна. У січні 2020‑го отримала інвалідність першої групи. Пенсію по інвалідності не отримую. Мені й так трохи більше двох тисяч платять, як матері п’ятьох дітей. Чоловік теж на пенсії, він «мінімалку» отримує, хоча все життя на тракторі в колгоспі пропрацював. Так і живемо. Діти допомагають і провідують. Але ж зараз і приїхати не можуть через карантин.
Діабету — ні, хай живе коронавірус!
27 квітня Катерині Терновій стало зле. Апарат для вимірювання тиску показав 240 на 120 одиниць. Вона викликала «швидку». Бригада медиків з Біликів прибула через двадцять хвилин, що досить оперативно, враховуючи стан місцевих доріг. Тернова розповідає:
— Вколола мені сестричка п’ять кубіків магнезії. Посиділа біля мене 20 хвилин. Не допомагає, вколола ще п’ять. Тиск почав падати. Випила я ще пігулки свої і вночі мені остаточно полегшало, спала добре. Мені з «швидкої» передзвонювали, питали, як себе почуваю. Тиск вранці став 165 і почувалася я добре.
Але ввечері наступного дня тиск знову став підніматися. Вранці в середу, 29‑го квітня, апарат, за словами Тернової, показав 260. Знову приїхали медики «швидкої». Було прийняте рішення везти хвору в центральну районну лікарню і там госпіталізувати.
Що було далі, розповідає Катерина Сидорівна:
— Не прийняли мене в Кобеляках. Далі приймального відділення не потрапила. Був там і головний лікар Казирод. Сказав, що в карантин таких хворих, як я, не приймають. А потім ще одна проблема виникла. Мені ж додому якось потрібно повернутися. Щось там сестричка з Казиродом почали довго виясняти. А я таксі викликала. Уже й таксист прихав, я збиралася в машину сідати. Аж раптом вийшов якийсь мужчина, сестричка, ще якісь люди. Кажуть: «Ви що, на таксі будете їхати, це ж дорого». А я кажу: «Дорого, так а що мені робити, не в Кобеляках же під парканом ночувати». Таки повезли мене додому на медичній машині. А дома мені ще гірше стало. Сестричка як тиск поміряла, так схопила телефон і побігла комусь дзвонити. А потім зробила мені «гарячий» укол (від автора: «гарячий укол» — ін’єкція глюконату або хлориду кальцію). І мені одразу стало легше. Дуже дякую «сестричці» Наташі Пасько. Боже, аби всі такі люди і медики були!
Також Катерина Тернова попросила висловити вдячність водієві «швидкої» Віталію Піддубному, сімейним лікарям Жанні Шевченко та Тетяні Стриженко, які нею опікуються. І закінчила свою розповідь такими словами:
— Я все розумію, вірус, карантин. Але ж як мені «прокапатися», мені ж легше стане? Як мені діаглізид від цукру отримати, вже два місяці в мене його немає?
Головний лікар Кобеляцької ЦРЛ Володимир Казирод підтвердив, що ситуація мала місце. І наголосив, що згідно з «мозівським» наказом у період карантину має право госпіталізувати лише людей з інфарктами, інсультами і травмами. Тобто, ні про яке лікування небезпечних хронічних хвороб в Україні мова зараз не йде. Водночас головний лікар підтвердив, що ліки, спорядження, засоби захисту медики отримують виключно від спонсорів. Тобто, нібито виділені державою на боротьбу з коронавірусом мільярди десь «загубились». У всякому разі, станом на початок травня їх ніхто не бачив.
А зараз цитата із докоронавірусних часів, взята з доповіді Ольги Богомолець, голови Комітету з охорони здоров’я (посилання https://rada.gov.ua/print/172805.html):
— Щорічно від цих хвороб (автор — серцево‑судинних) помирає понад 400 тисяч українців (у середньому, щодня помирає більше 1 тисячі осіб). Лише внаслідок раптової зупинки серця на догоспітальному етапі щороку помирає 50–70 тисяч осіб, з них до 35 тисяч — це особи працездатного віку.
Основними нозологіями, що обумовлюють високу смертність населення від серцево‑судинних захворювань, є інфаркти, мозкові інсульти, синдром раптової смерті та кардіоміопатії, яким передують такі патологічні стани, як артеріальна гіпертензія, життєво загрозливі аритмії, стенокардія тощо. Так, за даними МОЗ, в Україні щорічно реєструється понад 40 тисяч інфарктів та майже 100 тисяч інсультів.
Ну от і як закінчувати статтю без матюків?! Тисяча чоловік щодня, протягом років!!!
А скільки людей помре без медичної допомоги в період маскараду? Та хто їх рахує — на «ковіді» гроші мутять.
