Цю статтю можна назвати одою останньому кобеляцькому ветерану тієї війни. І мільйонам тих, кого із нами вже немає. А також докором невдячним і безсовісним нащадкам прадідів великих. І нагадуванням про те, що колесо історії крутиться і нікому нічого не прощає.
Пішов із життя Ветеран. Немає із нами справжнього фронтовика, заслуженого, а не «ряженого» полковника, беззмінного протягом десятиліть голови міської ветеранської організації Олександра Живулька. Потрібно віддати йому належне, Олександр Данилович усе своє життя був людиною принциповою і безкомпромісною, непримиренною до бюрократії і брехні. Він мав принципову позицію і ніколи її не змінював. Зараз таких людей уже не залишилося, у ветеранській організації та в міській раді — точно.
Коли з нами ще був Олександр Живулько, то в День Перемоги 9 травня в Кобеляках на Братських могилах завжди палав Вічний вогонь. Палав, як символ вічної пам’яті про тих людей, які віддали свої життя за те, щоб ми жили зараз. Пам’яті про тих, хто ціною життя здолав лютого й сильного ворога і підняв над Рейхстагом прапор Перемоги.
Та все це було в минулому, у часах, коли жив Справжній Полковник і такі ж, як він, справжні герої. Пам’ять нащадків виявилася короткою, а вони самі показують себе, як невдячні боягузи, котрі не мають принципів і змінюють свої погляди, у залежності від політичної кон’юнктури.
Сьогодні немає нічого, немає ніякої згадки про Перемогу. Не горить вогонь, не полощуться на вітру знамена, із якими йшли в бій і перемагали. А молодь, завдяки старанням влади і політиків, взагалі часто-густо і не знає, що то за день.
І от не можу я ніяк зрозуміти, чому так відбувається. Ну там, у Києві, вони, ті, що при владі, були і є дуже далекими від людей, від народу, вони думають лише про гроші, бажано долари. І, яка іронія долі, «зелені» теж думають виключно про «зелені». Та й думаю, нічого вони не вирішують, ними теж керують.
Але ж у нас вдома, на нашій маленькій батьківщині, невже і в нас думають лише про гроші? Чому кобеляцький міський голова, міські депутати, міська рада ветеранів так і не змогли запалити Вічний вогонь? Хоча б на один день — 9 травня, у знак пам’яті і шани до Живулька та інших міських ветеранів. Запалити, як символ того, ми ж іще патякаємо про 27 мільйонів загиблих захисників Вітчизни, про 3289 воїнів, вихідців із Кобеляцького району, які склали голови у тій світовій бійні. Нехай би вони й погріли свої душі біля Вічного вогню. А зігрівало б їх не так саме полум’я, як усвідомлення того, що нащадки пам’ятають і мають вдячність.
Але не запалили, не пам’ятають, вдячності не мають.
І хто б що не казав, які б аргументи не наводив, ніколи я не зрозумію, чому 22 червня минулого року в Кобеляках у міській казні знайшлися гроші на гульбища і пиятику, а от на те, щоб запалити вогонь пам’яті грошей не вистачило. І впевнений я в тому, що не вистачило не грошей, а совісті й відповідальності перед минулими і прийдешніми поколіннями.
А можливо, усе це є свідомим кроком влади, яка хоче знищити історичну пам’ять народу. Влади як центральної, так і місцевої. Можливо, вони і прагнуть того, щоб через кілька років на місці Скорботної Матері стояв пам’ятник Адольфу Гітлеру. І вже до нього клали квіти діточки, щоб вшанувати визволителя від російської окупації.
Скажете, що написане — маячня, що такого не може бути? Та не зарікайтеся. Може, ще й як. Підручники історії вже переписані, і мільйони юних українців уже майже нічого не знають про ту війну, хто і з ким воював і хто переміг. А дорослі в Кобеляках, Біликах, Бутенках, Нових Санжарах, Полтаві великих та малих містах і селах нічого дітям не розповідають. Бо думають лише про гроші.
Але глибоко помиляються ті, хто думає лише про гроші і владу і вважають, що історичну пам’ять можна безборонно і безкарно стерти. Нічого безслідно не минає, за все й усім воздасться.
Нагадую тим, хто вже забув, і повідомляю тим, хто не знав, що в 1991 році Україна за різними показниками входила в п’ятірку-десятку найпотужніших держав світу. Це було за різними показниками — за інтелектом, промисловістю, здоров’ям нації. І цей список можна продовжити. А зараз? Зараз ми найбідніша держава в Європі, сировинний придаток і джерело постачання дешевої рабсили.
Думаєте, такі зміни відбулися випадково? Ой, як помиляєтесь! Думаєте, спроба переінакшити історію даремно минула? Як би не так! Пішли проти течії, змінили ідеали на гроші, то й отримуємо зараз сторицею. Бідність, злочинність, хвороби, деградація – усе це одного поля ягоди. Усе це наслідок того, що правнуки поміняли пам’ять про прадідів на зелені долари.
Та все ж, думаю, ще не запізно схаменутися і повернутися до істинних ідеалів. А зігріті теплом пам’яті і Вічного вогню ветеранські душі ще тисячу разів прийдуть нам на допомогу в скруті.
