Читайте також:
Тече життя ріка…
Семен Семенович сам господарює в домі, на подвір’ї, в садку, вирощує овочі на грядках, вміє консервувати огірки-помідори, пече смачні пиріжки.
Історія в біографії
Життя Семена Семеновича – наче сторінки з підручника історії. Побачив світ на хуторі Софіївка біля села Кривці Семенівського району (нині – Хорольського). На той час його батька вже не було в живих.
– Батько воював на імперіалістичній війні, був у полоні. Коли повернувся, грянула громадянська. Його знову забрали на війну, і вже додому не повернувся, – згадує Семен Семенович. – Мати згодом вийшла заміж, а я залишився з дідусем. Дідусь жив по-селянському і вважався заможним. Його розкуркулили. А в 1933-му дідусь помер від голоду. Я перейшов жити до матері й вітчима. Все це пам’ятаю дуже чітко. Тоді в селі померло дуже багато людей, сім’ями гинули. Материні родичі вимерли майже всі. Людей тоді й не ховали. Викопували загальну яму, туди звозили мертвих. Тим, хто це робив, давали пайок. Я був очевидцем, коли привезли ще живого хлопця років 10–12. І теж вкинули в яму непритомного, бо все одно, кажуть, помре. То страшний період був... Нас врятувало те, що мали корову. Заводили її в хату, де й самі були, інакше б зарізали інші. Мама нам давала потроху молочка. Їли бур’ян, найбільше – лободу. Нарвемо молодого листя, покладемо в піч. Просушиться, тоді перемелемо і робимо млинці. А ще товкли порожні кукурудзяні качани й додавали таке “борошно”.
– Нелегкі ваші спогади про дитинство. А далі що було?
– Закінчив із похвальною грамотою семирічку, вступив до Хорольського технікуму. Охочих навчатися було 830, а прийняли лише 90. Мріяв стати не механізатором, а музикантом. Грав у духовому оркестрі, труба й досі вдома стоїть. Потім пішов в армію, рік служив у Кам’янці-Подільському. А тут почалася війна. Німців зустрів біля Хмельницького. Ми відступали. Не зовсім можна й казати такого, але більше тікали тоді, ніж чинили опір. У районі Умані фашисти оточили дві армії. Але в полон я там не потрапив, вдалося якось вийти з того оточення і рухатися на схід.
Дорогами Другої світової
– Десь із місяць ми, п’ятеро чоловіків, ходили лісами, скрізь були вороги. У якомусь селі залізли в погріб, щоб переднювати. І мабуть, хтось із місцевих сказав про нас. Прийшов німець із гранатою, нахилився: або виходьте, або кину гранату. Ну й вилізли ми, – продовжує спогади Семен Семенович. – Ви, може, чули про Хорольську яму – табір для військовополонених, а я потрапив у першу таку яму – Уманську, в обгородженому кар’єрі. Сидів у тій ямі 12 діб. За цей час лише один раз вдалося поїсти. Дали у пілотку каші з вареного ячменю з остюками. Кухня могла нагодувати 10 тисяч людей, а нас там сиділо 50 тисяч. Вже думав, що там піду на той світ. А потім оголосили, що “западників” – жителів західних областей України – відпускають наче додому. Ну й збрехав, сказав, що я теж західняк, аби тільки вийти з того пекла. Нас погнали кудись, хто був слабкий – розстрілювали. Багато знущань ми терпіли. Я сказав, що сам з Кам’янця-Подільського. Запитали, які там є мости. Я місто знав, кажу: Турецький і Новий. Так і повірили, що я звідти. Видали документ – “аусвайс”. З таким пропуском можна було кудись дійти, ось ми з одним товаришем, Федором, втекли й вирішили знову йти на схід. У Миколаївській області й нас забрали на роботу неподалік міста Вознесенська. Жили в якомусь клубі, спали на підлозі на соломі. З німецьких цупких мішків робили штани, з коров’ячих шкур – постоли на ноги. Поліцаї водили на роботу в поле. Тікати було нікуди – кругом охорона, вороги. Недалеко там, в селі Арнаутівка, місцеві організовували партизанський загін. Полоненим переказали чекати, що нас звільнять і ми приєднаємось до партизанів. Ми ждали, але тих людей видав якийсь провокатор і їх усіх розстріляли. Тепер їм поставлений пам’ятник.
– А ми знову втекли, пішли назустріч нашим військам, – каже Семен Семенович. – Хотіли перейти лінію фронту. А фронт тоді стояв, майже не рухався. Зиму 1943 року провели у степу, в стогах соломи. Селяни хліба давали, то так і пережили. Потім таки дісталися ми на передову. Став я мінометником, воював на 3-му Українському фронті, форсував Дністер. У серпні 1944 року ми пішли у наступ, із боями пройшли Румунію, Болгарію, Югославію. 15 січня 1945-го в Угорщині мене було поранено осколками в спину. 28 квітня виписали з госпіталю. А тут уже й Перемога! Оскільки був непоганим музикантом, служив у військовому духовому оркестрі в Угорщині, потім – у румунському порту Констанца, у штабі Південної групи військ, якою командував маршал Толбухін. Там теж був великий оркестр. Але мені хотілося додому. Першими демобілізовували тих, хто мав сільськогосподарські спеціальності. А я ж механік, то повернувся в Софіївку. Вдома були мама і менші брати. Вітчим загинув у 1943 році на Дніпрі. Я поїхав у Дніпродзержинськ, влаштувався на вагонобудівний завод. Хороша була робота, мав там авторитет, майстром хотіли поставити. Але жити було важко. Я вже одружився, народилася дочка. І ми приїхали на Полтавщину. Працював у колгоспі “Шлях Ілліча” в селі Кривці Хорольського району на різних роботах, 7 років – завгоспом, два десятиліття – бригадиром тракторної бригади. Люди обирали й головою ревізійної комісії. І дитячим духовим оркестром керував. Всього було в житті.
“Треба любити ближнього”
Дружина Семена Семеновича була, як він сам зізнається, – “кращої і не придумати”. Вчителька початкових класів Катерина Йосипівна Шишка вміла гарно ладити з дітьми, її і розбишаки слухалися. Вірної супутниці життя вже немає на цьому світі. Коли вона почала хворіти, подружжя перебралося з села в Хорол. Купили будинок.
Семен Семенович і Катерина Йосипівна виростили трьох дітей. Старша дочка, Людмила, – інженер-енергетик, живе в Харкові. Ольга закінчила в Дніпропетровську інститут легкої промисловості, працювала у Великих Сорочинцях на фабриці художніх виробів, у філії об’єднання “Полтавчанка”, технологом. Ольга Семенівна згадує, який там був гарний колектив, які вироби виготовляли...
Син Володимир закінчив Полтавський кооперативний інститут, нині очолює Хорольську райспоживспілку. Всіх дітей батьки вивели в люди, дали освіту. В дідуся Семена шестеро онуків – Тетяна, Юрій, Олена, Сергій, Ігор і Юлія, які живуть у Харкові, Києві, Полтаві, Миргороді, й поки що семеро правнуків: Дар’я, Богдан, Кирило, Максим, Дмитро, Тимур і Назар.
На заслуженому відпочинку Семен Семенович Шишка веде активне життя. Не розлучається з музикою, ще недавно грав у оркестрі, досі співає в хорі ветеранів. У його будинку є програвач, багато платівок із записами класичної й естрадної музики.
– Все життя прожив із людьми і біля людей, любив їх, нікого не скривдив, і мене ніхто не ображав, – розмірковує ветеран. – Треба любити свого ближнього. Я вважаю: якщо погано ставитись до людей, то в тобі накопичуються негативні біотоки. А якщо ти добрий, то й енергія біля тебе хороша. А ще спів і музика мені здоров’я додають.
Ольга Семенівна живе у Великих Сорочинцях і частенько приїздить до батька допомогти по господарству. Та він і сам добрий господар.
– Коли приїду, тут завжди порядок і пиріжки напечені, – каже дочка Семена Семеновича. – Пече дуже добрі пиріжки зі смаженим буряком і калиною, у нього й повен погріб консервації, сам усе закриває, виписує з “Порадниці” рецепти, ще й нам із собою салати дає. Тата ми дуже поважаємо. За все життя не чули від нього жодного поганого слова. На 8 березня постійно збираємося тут, вітаємо його.
– Батьки завжди були для нас прикладом, – ділиться роздумами Ольга Семенівна. – А якщо зробимо якийсь негарний вчинок і татові й мамі неприємно, соромно за нас, то це найбільша для нас була кара. У дитинстві ми з сестрою і братом батька бачили мало, він працював завгоспом, потім – бригадиром. А це робота така, що він ішов з дому, коли ми ще спали і приходив, коли вже спали. Мама працювала в школі, займалася з відстаючими учнями, а в другій половині дня вчителі ходили на поля, в бригади з політінформаціями. Нас ростила бабуся. Траплялося нечасто, що прийде тато на обід, приляже відпочити, а ми всі троє, малі, лазимо по ньому, граємось, і то були найкращі часи. На день народження завжди вручить подарунок і поцілує... Між собою батьки жили дуже дружно. Пригадую такий момент, коли ми всі разом поверталися увечері з концерта в клубі. Й нікому не спало на думку, що мамі може бути холодно, бо вона в літньому платті. Батько зняв піджак, накинув їй на плечі, для нас це був урок чуйності. Казав нам: якщо їдете вчитися, то не марнуйте часу – вчіться... Батько дуже стриманий, я не пригадую, щоб він якось бурхливо виявляв емоції, а коли померла мама – розплакався. Коли давали медалі до 100-річчя Леніна, то батька через те, що був у полоні, правління колгоспу постановило не нагороджувати. Сама медаль йому, може, й не потрібна, але для нього був удар, що він стільки пережив у війну, а ті, які майже зовсім не воювали, нагороду отримали. Батько строгий, стриманий, любить в усьому справедливість.
Семен Семенович дуже самостійний, ні до кого йти жити не хоче. Дорослі діти господаря говорять, що переймають самі й прищеплюють своїм дітям та онукам його мудрість, доброту, тактовність, відповідальне ставлення до життя.
Семен Семенович Шишка – давній передплатник “Зорі Полтавщини”, став цьогорічним призером традиційного розіграшу заохочувальних подарунків.
– “Зорю Полтавщини” читаю не одне десятиліття. Газета мені цікава тим, що в ній є багато інформації на різні теми. А ще вона справедлива. Це дуже багато значить, – говорить Семен Семенович.
Ми щиро вдячні ветеранові за добрі слова на адресу нашого видання. З нагоди славного 90-річчя шлемо Семену Семеновичу Шишці сердечні привітання, зичимо йому міцного здоров’я на многії й благії літа!
Додати коментар
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
Вам необхідно зареєструватися, або увійти під своїм логіном
