Довго відтягувала в часі написання цієї статті. Усе сподівалася, що проблема, про яку напишу нижче, буде вирішена. Та час ішов, а ситуація лише погіршувалася. Мова йтиме про стан справ у Ліщинівській школі та й взагалі в нашій освітянській системі.
Пишу, пам’ятаючи про вислів, що відкривають двері тому, хто стукає. Хоча, зізнаюся відверто, поки що мене лише відправляють від одних дверей до інших.
Але давайте по суті. Цієї осені одна моя дитина, а в мене їх троє, не зможе продовжити навчання в Ліщинівській школі. Зараз заклад іменується філією. Причина, з якої навчатися у звичній і любимій школі буде неможливо, на жаль, уже є звичною для теперішньої України. І моя донька має піти до сьомого класу вже в опорну школу. Причина — у її класі в Ліщинівській школі лише двоє учнів, а має бути, як мінімум, п’ять.
Пам’ятаю, як вісім років тому, коли мій старший син ішов у перший клас у цій же школі, виникла аналогічна ситуація. Тоді в 5 класі було три учні. Тоді батьки школярів згуртувалися і відстояли свої та своїх дітей права навчатися в рідній школі. Кілька років проблем не виникало, хоча в класах вчилися і два учні. Діти навчалися за індивідуальною програмою, добре засвоювали матеріал.
І от тепер, враховуючи закон із поправками і рекомендаціями, за індивідуальною програмою можуть навчатися лише дітки з інвалідністю. Але от парадокс, у 9-му класі навчаються четверо дітей! То виходить, їм можна!
Почала я звертатися за роз’ясненнями до відповідальних осіб. На допомогу, якщо чесно, не надто й розраховувала, але хотіла хоча б почути чіткі відповіді на питання, які в мене виникають. Почала запитувати в директора опорної школи Якова Постольника. Почула, що моє питання розглянуть. Почекала. Не розглянули.
Звернулася до керівника районним відділом освіти Наталії Коваль. Вона категорично відмовилася говорити на підняту мною тему, посилаючись на законодавство та відсутність фінансування.
Поговорила із головою райради Володимиром Кішінським. Із «корисного» почула, що з часом у Кобеляцькому районі залишаться лише дві опорні школи. Отакі реформи йдуть.
Але надія після всього цього ще не вмерла. І, сподіваючись дати шанс своїм дітям довчитися в рідній школі та зрозуміти, чому ж фінансування не вистачає саме на двох учнів сьомого класу Ліщинівської школи, пішла ще й до голови Кобеляцької РДА Дмитра Сироватки. І, як результат, впевнилася в тезі, висловленій одним розумним чоловіком, який починав політичну кар’єру. Він сказав: «Призначають на посади не розумних, а «потрібних».
Під час першої розмови пан Сироватка сказав, що недостатньо компетентний у даному питанні. Але ж як він тоді підписував попередню тарифікацію в системі освіти? Та пообіцяв розібратися.
Після цього, напевне, за результатами «розбірок», до мене зателефонував директор місцевої школи Юрій Руденко. Він попросив більше нікуди не ходити і ні до кого не звертатися. Нібито, йому телефонувала керівник районної освіти і обіцяла, що й 9-й клас у Ліщинівській школі припинить своє існування. Мовляв, там все теж не дуже законно. А ще директор розповів, що через мої «походеньки» збирали директорів малокомплектних шкіл і добре «пісочили». Не можу стверджувати на сто відсотків, що все це правда, адже на «розбірки» мене не запрошують. Але розмова про таке була.
Ну, якось так. Як відомо, «один у полі не воїн» і всі мої «ходіння по муках» закінчуються лише впевненістю в тому, що ні наші діти, ні наші школи нікому не потрібні. Від слова «зовсім». А ще маю впевненість у тому, що чиновники, «зекономивши» кошти на школах, матимуть премії, а вчителі мовчатимуть, боячись втратити роботу.
А в кінцевому результаті, у країні, де звичайних людей ніхто не чує, окрім намордників, на цих рядових громадян одягнуть ще й нашийники. Неосвіченими рабами легше керувати, це відомо давно. А частина із тих рабів ще й розмалюють ті нашийники петриківським розписом, щоб «красівше» було. І гордо носитимуть та розказуватимуть, що вони справжні українці.
Гірко усвідомлювати, але саме до цього воно і йде.
