Які щирі слова. Можна лише по доброму позаздрити людям, що змогли зберегти сімейне щастя не на рік і не на два, а на півстоліття.
Їм не довелось шукати кохання за далекими морями. Воно було, як кажуть в народі, прямо перед носом. Микола і Ніна жили по сусідству на Кобеляччині у селі Суха. Семикласниця Ніна вподобала симпатичного ровесника вже давно та виду не подавала, лише непомітно поглядала на хлопця. Микола запримітив чорнявеньку гарненьку дівчину тоді, коли навколо неї інші хлопці почали крутитися. Він пригадує, що хлопців тоді на селі було багато, а дівчат красивих мало. Микола почав боротися за Нінину любов, а коли здобув — більше не відпустив.
Вони взялися за руки і далі сміливо крокували по життю. Спочатку працювали разом у колгоспі. Трудились біля комбайна, а потім з роботи бігли до клубу, гуляли до світанку, зустрічали разом «зорьку» і знову на роботу.
— Скільки тієї ночі влітку! Туди-сюди й немає, — сміється Микола Олексійович. — Так романтично кохання в нас зароджувалось. Ми два роки зустрічались, аж доки не назріло питання одружитись.
Однак зареєструвати шлюб за законом закохані не мали права — на той час їм ще не виповнилось по 18 років. До того ж батьки не дозволяли їм поєднати свою долю. Хто б міг подумати, щоб так з юнацького, першого кохання люди все життя разом прожили! Одного разу рідні з обох сторін зійшлися на зібрання — долю молодят вирішувати. Але Микола і Ніна на родинну раду не з’явились — у кіно пішли. Вони для себе вже все давно вирішили. Одружаться і крапка.
Все ж проти справжнього кохання будь-які заборони силу втрачали. Батько Ніни поступився, купив гардероб, який перевезли кіньми до оселі Миколи. Так закохані й зійшлися. Проте в Україні після цього прожили не довго.
Микола навчався у Комсомольському цілинному державному училищі. Після навчання потрібно було їхати на цілину в Казахстан, відпрацьовувати практику, на довгих два роки. Юнак залишати кохану на такий довгий термін не хотів, тому взяв Ніну з собою.
На чужині на закохану пару чекало багато клопотів. Жили молодята в бараці. Три сім’ї селили в одній кімнаті, розділяли родини розвішені простирадла. Їсти готували на плиткі «буржуйці». Ніна трудилася на кухні, по хліб ходила за десяток кілометрів, а незабаром дізналась, що вагітна.
Невдовзі на світ з’явилася донька Валя. Доки мама була з немовлям у лікарні, Микола у сільській раді зміг «вибити» свідоцтво про одруження без присутності нареченої. Так з’явилась на світ родина Петренків. Звичайно, ніякого грандіозного гуляння не було, а свідоцтво про одруження у Петренків так і лишилось на казахській мові. Ніна і Микола вирішили, якщо діждуться п’ятдесятиріччя їх шлюбу, обов’язково справжнє весілля зіграють.
А тим часом прийшла осінь. Миколі та Ніні, у яких вже була на руках маленька донечка, пропонували квартиру. Але подружжя вирішило, що клімат для Валі несприятливий і повернулись у рідне село, в Україну.
За наступні десятиліття Петренки подолали багато випробувань. Трудовий шлях Миколи продовжився у радгоспі трактористом, далі 3,5 роки армії в Угорщині. Як повернувся — переїхали в сусіднє село Шенгури, де проживають і до сьогодні. Ніна працювала дояркою, а потім з’явився на світ син Сергій. Микола заочно навчався, будував дім, працював бригадиром, потім керуючим відділком, його обрали головою робітничого комітету. Рік минав за роком, ось уже Микола Олексійович — головний агроном, секретар парткому, заступник директора, а згодом і директор радгоспу «Передовик». Ніна Миколаївна мала хист до безлічі професій, їй довелось працювати у лікарні, аптеці, сільській раді, магазині…
Зараз Микола Олексійович на пенсії, а дружина Ніна Миколаївна — голова фермерського господарства, яке має назву «Династія» і не дарма. Допомагають у розвитку господарства чоловік, син, онуки, правнуки… Якщо перерахувати всю рідню, то вийде більше 12 осіб.
— Вони як приїжджають, кожен знає, що робити, — розповідає Микола Петренко. — Не запитуючи, кожен з членів родини займається своєю роботою. Навіть правнучка Вероніка у три роки вже допомагала мітлою підмітати. Після того, як пройдуть обжинки — всі отримують премію. Гроші — це товар, яким потрібно користуватись. Стимулом повинна бути доброта від старших до менших. Мене з Ніною діти та внуки лише на «Ви» називають. Життя — це боротьба. Як нам вдалося зберегти шлюб? Основна порада — треба чути один одного! Доки один говорить, інший повинен мовчати. Ті хто щастя сімейного не зміг втримати говорять: обернуся назад, а там нема нічого. А як ми оглядаємось назад — і бачимо своє.
Обіцянку відзначити «золоте» весілля подружжя Петренків виконали. Велика родина святкувала весілля найрідніших їм людей протягом двох днів. Микола і Ніна повінчались у церкві, заприсягнувшись і далі оберігати та любити один одного.
