Запроданець чи національний державник?

Постать гетьмана Івана Виговського впродовж майже трьох з половиною століть подавалась для широкого українського загалу царськими і радянськими істориками та політиками тенденційно, обливаючи її брудом, бузувірськими наклепами. На жаль, і до сьогодні залишається з ганебним тавром: польський запроданець, відступник від статей злуки двох братніх народів, проголошених на Переяславській раді. Засуджуючи зрадництво Виговського, російські шовіністи, а поспіль з ними і наші доморощені яничари постійно втовкмачували українському люду, що саме старший брат приголубив, захистив меншого від поневолення українців ненависною шляхтою та османськими бусурманами. Імперські ідеологи і їх лакузи досить вправно подавали дворушницьку політику гетьмана Виговського в драматичний період після кончини Богдана Хмельницького в історичних працях, публіцистичних творах, журнальних та газетних статтях. Для підтвердження досить послатись на чотиритомну «Радянську енциклопедію історії України», що була видана Академією наук УРСР у 1969 році, в складі редакційної колегії якої чимало авторитетних науковців під керівництвом секретаря ЦК Компартії України Андрія Скаби. В енциклопедичній статті про Виговського, зокрема, стверджувалось, що «…Виговський та його однодумці для зміцнення свого класового становища намагалися відірвати Україну від Росії і відновити на Україні польсько-шляхетне панування…» Далі безапеляційно розвінчувалась політика гетьмана Виговського щодо укладення Гадяцького договору 1658 року, за яким Україна віддавалась ляхам на поталу. Тут же піддавались нищівній критиці представники буржуазно-націоналістичної історіографії Володимир Антонович і Михайло Грушевський, які намагалися зобразити Виговського як людину, яка нібито бажала свободи і незалежності Україні.
Треба визнати, що сфальсифіковане офіційне трактування гетьманського правління Виговського сприймалось, як кажуть, за чисту монету не тільки шкільною, вузівською, а й масовою читацькою аудиторією. І так було впродовж багатьох десятиріч. І ось тепер, коли на карті світу нарешті з’явилася суверенна держава Україна, з багатьох дослідницьких праць українських дореволюційних і зарубіжних істориків про Гетьманщину було знято табу, особистість Виговського відкрилась для нас у реальному об’єктивному світлі. А відтак постає правомірне питання, ким же насправді був гетьман Іван Виговський — польським запроданцем чи національним державником?
Родовід Виговських має глибоке українське коріння. Із скупих відомостей історика Модзалевського довідуємось, що в Овруцькому повіті на Київщині мешкали двоюрідні брати Гнат та Григорій Виговські. Були вони українськими шляхтичами середнього достатку. У Гната був син Остап, досить освічений на той час, обіймав посаду намісника київського воєводи Адама Кисіля. Московський цар пожалував Остапу Виговському грамоту на володіння містечком Гоголів та кількома дворищами в самому Києві. Він був стійким захисником православ’я на Україні. А серед київського братства — авторитетним його членом. Свого сина Івана віддав на навчання до Києво-Могилянської академії, у стінах якої панували український дух і національні традиції. Як добре освіченого і здібного Івана Виговського запрошують на роботу до польського уряду. Невдовзі він одружується з княжною Солемирецькою.
Національно-визвольна війна українського народу 1648 року під керівництвом козацького лицаря Богдана Хмельницького застає Івана Виговського на боці військ Речі Посполитої. У переможній битві під Жовтими Водами він потрапив у полон до татар, які допомагали гетьману. Напевне, Хмельницький був обізнаний про освіченість і здібності Виговського, тому вирішив викупити полоненого і відпустити на волю. Не вагаючись, Іван Виговський вступає на козацьку службу і незабаром стає генеральним писарем, тобто міністром закордонних справ або канцлером. Відтоді він був, як кажуть, правою рукою Богдана Хмельницького. Займаючи цю посаду, він багато зробив для розбудови і зміцнення Української Держави. Вірою і правдою слугували Україні чотири його брати — Данило, Костянтин, Федір і Василь. Двоє з них — козацькі полковники Данило й Василь — на алтар Гетьманщини поклали свої буйні голови в московських застінках.
Після смерті старшого сина, талановитого козацького ватажка Тимоша, на якого старий гетьман покладав великі надії як на свого гідного наступника, Богдан Хмельницький підупав і духом, і здоров’ям. Відчуваючи, що недовго йому лишилося топтати зелен-ряст, батько Хмель у квітні 1657 року скликав у Чигирині генеральну раду старшин, на якій поставив питання про майбутню собі заміну. Всі присутні одностайно заявили, що хочуть бачити гетьманом його сина Юрія, «щоб слава була, що в нас Хмельницький гетьманом». Про рішення ради були сповіщені всі сусідні держави: Московія, Польща. Туреччина, Швеція, Семигород, Крим, Молдавія та Волощина. Однак, приймаючи таку ухвалу, козацька старшина усвідомлювала, що шістнадцятирічний слабовольний юнак не зможе міцно тримати булаву, вміло правити Гетьманщиною в складній політичній перипетії. А відтак всі розуміли, що на певний час без регентства не обійтися.
Кончина Богдана Хмельницького трапилась надто швидко і змусила старшин знову їхати до Чигирина на раду, щоб розв’язати нагальну ситуацію. Відбувалася вона 23 серпня (за старим стилем) 1657 року, як стверджує сучасник,
«при зачинених воротях». На ній Юрій Хмельницький заявив, що він ще замолодий, щоб нести на собі тягар гетьманської влади, й хоче поки що вчитися в київських школах, а тому зрікається гетьманської булави. Козацька старшина погодилася з доводами юного Хмельницького і доручила генеральному писареві Івану Виговському тимчасово виконувати гетьманські обов’язки. А через три дні відбулась вже ширша рада з участю міщанства, на якій Виговський дав згоду поки що очолювати гетьманський уряд.
Хиткість і тимчасовість гетьманського керівництва, політична нестабільність, що вибухала в ряді полків Гетьманщини, зумовлювали до термінових рішучих дій. Тож 25 жовтня 1657 року в Корсуні ще раз зібралась генеральна рада, на якій, окрім козацької старшини, були делегати від рядового козацтва та духовенство. Високе зібрання підтвердило обрання Виговського гетьманом. Отримавши булаву, тепер він вважав себе не тимчасовим, а справжнім гетьманом.
Учасники Корсунської ради покладали великі надії на її рішення не тільки в справі обрання повноправного гетьмана, а й на зміцнення міжнародного становища України. На раду прибули посли від Швеції, Польщі. Австрії, Туреччини, Криму, Семигорода, Молдавії й Волощини. Тоді ж був укладений союзний договір між Україною і Швецією. Король Карл Х Густав зобов’язувався добитися визнання незалежної України Польщею. Шкода, що цей союз лишився на папері, бо шведи мали свій клопіт, воюючи з Данією. Де тут їм було думати про Гетьманщину. На цій же раді був поновлений договір з Кримом і Туреччиною. З Польщею укладено перемир’я. А до Москви було послане спеціальне посольство, яке мало сповістити царя про обрання нового гетьмана та підтвердити статті Переяславського договору 1654 року. Як бачимо, Виговський не мав наміру порвати цей союз, хоча московський уряд не раз його грубо порушував. Тому ще за рік до своєї кончини Богдан Хмельницький вважав, що Переяславські домовленості втратили силу через одноосібність підступних дій Москви, уклавши перемир’я з Польщею у Вільно, не залучивши Україну до переговорів. Цю думку гетьмана поділяв і генеральний писар Іван Виговський. Однак тоді цей рішучий крок Україна не зробила.
І хоч Корсунська рада завершилась успішно, однак чорні хмари, що облягли Україну, не розвіялись, бо проти гетьмана Виговського почала гуртуватись сильна промосковська опозиція. А очолив її полтавський полковник Мартин Пушкар, якого дуже вже вабила гетьманська булава. У Москву полетіли листи-наклепи, а серед простого українського люду розповсюджувались чутки про те, що Виговський — «лях», що він замишляє запродати Україну полякам. А тим часом Мартин Пушкар зібрав полк дейнеків з гультяїв, наймитів з броварів та винокурень, чабанів, у жилах яких клекотала бунтарська кров. Такого війська із «бродячого» люду полковник мав понад 20 тисяч. А ще стільки ж запорожців на чолі з кошовим Яковом Барабашем прийшли до Полтави, щоб підтримати полковника-бунтівника.
Гетьман Іван Виговський, який був свідком рішучих дій Богдана Хмельницького проти тих, хто підривав підвалини молодої держави своїми підлими конфліктами, теж вирішив провчити полковника Пушкаря, щоб не кортіло іншим можновладцям. На придушення бунту Лубен і Гадяча, які підтримували полковника-заколотника, послав свого однодумця ніжинського полковника Івана Гуляницького, а разом з татарами вирушив до Полтавської фортеці, яка була «міцним горішком» для атакуючих. Два тижні тримав її в облозі. Треба віддати належне гетьману, що він не хотів братовбивчого кровопролиття, тому вирішив послати до Пушкаря військового суддю Федора Лободу та брацлавського полковника Михайла Зеленського, щоб мирним шляхом розв’язати конфлікт. Але той відмовився, вивів своїх дейнеків і першим напав на урядові війська. Розгорілось смертельне побоїще. З обох сторін в ньому полягло понад 50 тисяч осіб. Склав свою буйну голову і нерозумний Пушкар. Загинув безславно й Яків Барабаш (козаки гетьмана його взяли в полон і повісили). Полтава була спалена. Багато її мешканців потрапило до татарської неволі.
Одначе після фатального розгрому Пушкаря та його прибічників мир на Україні не запанував. І хоч московські війська відступили за кордон, проте загроза від північного сусіда постійно тривала. Та й солдати царського боярина Василя Шереметьєва продовжували стояти у Києві. В такій критичній обстановці Виговський змушений був піти на переговори з Польщею. Про свій намір він сповістив лідерів європейських держав, детально пояснивши причину розриву з Москвою. Зокрема гетьман писав: «Так розкрилася хитрість і підступність тих, які без жодної нашої вини готували для нас спочатку міжусобицю і громадянську війну, а потім і відкрито, загрозою своєї зброї — рабське ярмо. Для того, щоб знищити його… шукаємо допомоги сусідів в ім’я своєї свободи».
А вже 16 вересня 1658 року в Гадячі був укладений знаменитий трактат про унію України з Польщею та Литвою. Варто зазначити, що автором угоди з українського боку був видатний правник, дипломат, щирий поборник національних інтересів Юрій Немирич. Окрім творця договору та переяславського полковника Павла Тетері, у Гадяч на переговори прибули від кожного козацького полку спеціальні комісари, які обмірковували пункти договору й скріплювали їх своїми підписами.
Гадяцька угода передбачала утворення федеративної держави у складі Польщі, Литви та України. Законодавча влада в останній належить національним зборам, гетьман обирається на все життя. Армія мала налічувати 60 тисяч козаків. Передбачалась рівноправність релігій, відкриття двох університетів, друкарень, шкіл тощо.
Однак райдужні сподівання на мир, спокій, розквіт національних інституцій на Гетьманщині не справдились. І хоч Гадяцький договір не був реалізований через колонізаторську політику Московії, але він залишиться для української історії як пам’ятник державницької думки України ХVІІ століття, як повчальний урок для нинішніх політиків.
Ще в Гадячі створювались домовленості, а російські війська, що стояли в Києві, почали нахабно поводитися з мирними жителями міста, постійно грабували їх. Почались сутички. Брат Виговського Данило вирішив вигнати москалів звідти, але спроба ця не мала успіху. Розлючений князь Баратинський зруйнував та спалив околиці Києва, знищив багато киян. Про його жорстокість російський історик Геннадій Карпов писав, що Баратинський ходив на лови за «зрадниками» і на шляхах до Києва повісив їх понад 3000 осіб.
А ранньою весною 1659 року більш як стотисячна російська армія під командуванням князів Трубецького, Ромоданівського та Пожарського вирушила на Україну. Поблизу Конотопа 28 і 29 червня відбулась вирішальна битва. Козаки Виговського, кіннота кримського хана Магомет-Гірея, польський загін Андрія Потоцького вщент розгромили москалів. На Конотопському полі загинуло понад 30 тисяч російських солдатів. Кілька царських воєвод потрапили у полон. «Цвіт московської кавалерії, — писав російський історик Сергій Соловйов, — загинув за один день, і московський цар більше ніколи не зможе зібрати таку чудову армію… У жалобній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу. Й жах напав на Москву…»
Однак гетьман Виговський не зміг скористатися своєю блискучою перемогою. В містах Гетьманщини продовжували перебувати московські залоги. А запорожці, як кажуть, підсунули свиню гетьману, напавши на Крим. Тож хану нічого не залишалось, як покинути Виговського і поспішити додому. В Ромнах, Гадячі, Лохвиці знову спалахнули заворушення. Кілька промосковських полковників звинуватили гетьмана в тому, що «він продає Україну полякам». Виговський опинився в скрутній ситуації. Упродовж вересня—жовтня 1659 року відбулось дві козацьких ради, які проходили в жорстокій боротьбі за гетьманську булаву. Виговський підкорився рішенню ради в Білій Церкві й добровільно віддав Юрію Хмельницькому гетьманські клейноди. Певний час Іван Виговський обіймав посаду київського воєводи, продовжував відстоювати українські національні інтереси. За українську державність він і загинув. У березні 1664 року поблизу Білої Церкви Виговський був розстріляний польським полковником Себастіяном Маховським за зраду Польщі, як записано у вироку суду.
Тож постає питання, чи ж був гетьман Іван Виговський польським лакузою, запроданцем? Якби так, то ворон ворону око не виклював би.
Від тих далеких драматичних подій, що відбувалися в Україні, промайнуло, ой, як багато літ. Проте особистість гетьмана Івана Виговського була і залишається помітною, і, я б сказав, світлою, як би її не чорнили, не обливали брудом. Чимало вітчизняних і зарубіжних істориків давали їй позитивну оцінку. Так, визначний український державник В’ячеслав Липинський вважав Івана Виговського найбільш освіченим гетьманом. Його думку поділяли історики Дмитро Дорошенко та Борис Крупницький. А особистий секретар Богдана Хмельницького Самуїл Зорка писав, що Іван Виговський був для великого гетьмана, немов для Ісуса Христа його улюблений учень Іван Богослов.

Логін:
Пароль:
запам'ятати