Озброєний наукою і шаблею

Минуло вже 40 років, коли проводили в останню путь нашого земляка, відомого українського письменника, автора великих історичних романів Миколу Лазорського, який помер 13-го березня 1970 року в Мельбурні.
У країні сонця, Австралії, в місті Мельбурні, у своїй садибі «Полтавський затишок», жив і працював письменник-історик Микола Лазорський. Усі свої останні двадцять років життя він присвятив улюбленій літературній праці. «Писав так, як ще ніхто досі не писав», — говорили читачі-прихильники. За двадцять років життя в Австралії він випустив друком три великі історичні романи: «Гетьман Кирило Розумовський», «Степова квітка» та «Патріот». Ці епопеї з історії України здобули авторові широку популярність і успіх серед читачів. Крім цього, письменник протягом цілого періоду опублікував у часописах та журналах цілу низку історичних нарисів, статей, оповідань та спогадів, переважна більшість яких надрукована у збірнику «Світлотіні».
Своєю творчістю він охопив безліч різноманітних тем, всебічно збагачуючи українську літературу. До останніх днів життя він не складав своєї гострої зброї – мистецького слова, творячи літературні скарби для своєї культури, для України, яку він так палко любив.
Микола Коркішко (Лазорський) народився 27 жовтня 1884 року в Полтаві в старокозацькій родині, де дотримувалися старих звичаїв і розмовляли українською мовою. Це була багатодітна сім’я шевця. Сусід, який жив в одному з ними будинку, підмітивши потяг Миколки до книжок, повів його в бібліотеку, заплатив гроші і записав читачем. Захоплено студіював юнак рідкісні праці з історії, накопичуючи знання для майбутньої літературної праці. Навідувався і до Українського клубу, де слухав лекції, реферати відомих у Полтаві громадських діячів, педагогів. Так навесні 1905 року в Українському клубі Микола Коркішко вперше почув професора Володимира Щепотьєва, українського Пирогова, — так називали його в Полтаві, коли він читав реферат «Про Українську Думку». «Говорив він мовою ніби простою, — згадував Лазорський, — але водночас доткливою, насичуючи її глибоким змістом та рівною панорамою давньої давнини нашої землі». Саме під враженням розповіді Щепотьєва Микола, затаївши подих, переносився в імлу віків, у добу Сагайдачного, Сірка, Наливайка й Дикого Поля, «в добу бойових кличів, несамовитого гону буджацької орди, двобоїв з яничарами».
Закінчивши Полтавську учительську семінарію, Микола Коркішко працює в «Журналі губернського присутствія», а за радянської влади деякий час працював у шкільному секторі Державного видавництва України. Тут він підготував кілька шкільних хрестоматій, видав популярні брошури: «У надрах землі», «Моря та океани», «Географічні етюди» тощо. У 1923—1924 роках редагує часопис Експерементального інституту, одночасно друкується в журналах «Знання», «Нова громада», «Всесвіт», де публікує нариси про країни світу, вчених і митців. У той же час навчається на вечірньому відділенні юридичного факультету Харківського університету, де відвідує курс гуманітарних наук. Працює в музеї над старими манускриптами, вивчає пожовклі аркуші «Рум’ янцевського перепису». У краєзнавчому музеї Микола Коркішко особисто знайомиться з професором Щепотьєвим, який у той час працював у музеї; із членом Окружного суду Кротевичем, композитором Ризенком. «Ми оглядали старі архівні справи, — згадує Лазорський. — Часи були важкі, понурі, голодні й холодні. Ми їли принесені з дому сухарі, запивали чаєм з листя порічок й нотували пожовклі від часу рештки «Рум’янцевського перепису»… Працювали ми в архіві щось з півроку. Професор в останні дні був мовчазний, неговіркий. Марудна робота нотаря старих актів робила його кволим. Я бачив, що й мені треба було якось тікати відсіль…».
Спілкування з відомими в Полтаві діячами надовго запам’яталися юнакові. Пізніше у своєму «Щоденнику» Лазорський писав: «Так чи інакше, а днів кропіткої мурашиної роботи в архівних кімнатах я ніколи не забуду. Не забуду ніколи й розмов, коли ми — я, Щепотьєв, Кротевич і зичливий бородатий Ризенко — збирались у перерві до гурту. Тут, серед стосів справ й важливого духу цвілі, притишено, щоб бува хто не почув, гуторили…».
Масові арешти 30-х років не минули і полтавське товариство. Одним із перших був заарештований Щепотьєв, згодом — Кротевич, Ризенко і багато інших українських патріотів.
Микола Лазорський пише: «У ці божевільні тяжкі роки, роки страдницькі найкращих синів Матері-України не було, й мене у Полтаві не було і в Україні. Тим же тернистим шляхом і я пішов на Північ аж до морочливого острова Вайгача. Був і на узбережжі Полярного океану, бачив скрізь наших людей, немов уся Україна переселилась сюди». Він був теж заарештований у 1929 році і безпідставно висланий на 10 років заслання, далеко від України. Йому пощастило, бо вцілів і повернувся в Україну.
Під час Другої світової війни залишився в Полтаві, де редагував газету «Голос Полтавщини», у ній вперше з’являється підпис «Лазорський», і вперше друкуються оповідання з історичної минувшини, що пізніше розгорнулися в романи. Прямуючи на Захід, Лазорський деякий час жив у Кам’янець-Подільському, де редагував газету «Подолянин». З 1944 року перебував у Німеччині, де продовжував свою журналістську працю в газетах «Українські вісті», «Голос», «Неділя», друкуючи там переважно історичні оповідання
та нариси.
З 1949 року Микола Лазорський з дружиною переїздить до Австралії до доньки Валентини. Як писала пізніше дружина письменника Лідія Петрівна, Австралія привітно зустріла втікачів, дала їм можливість мати хліб, помешкання і все необхідне для життя. Через п’ять років подружжя купило будиночок, який було названо «Полтавським затишком». Тепер Микола Панасович мав свій кабінет і спокійно продовжував свою літературну діяльність.
Ще в Німеччині у 1946 році Микола Лазорський почав писати великий історичний роман «Гетьман Кирило Розумовський», а закінчив його вже в Австралії у 1961 році. Цей роман розкриває широку епопею історичних подій 18-го століття в Україні, яка охоплює багато героїчних і трагічних подій в житті нашого народу: повстання 1734-го та 1768-го років, зокрема останнє, що має назву Коліївщина, придушення його польським та московськими військами. Пізніше, 1775 року, — руйнування та ліквідація Запорозької Січі. На ці найтяжчі часи в нашій історії й припадає діяльність останнього гетьмана України Кирила Розумовського. У своєму романі письменник і змальовує його життя від юних років до смерті. Заслуга автора в тому, що він майстерно відтворив український побут на фоні чудових мальовничих краєвидів України, життя родини козака Розума, звідки походив гетьман Розумовський, політичні обставини під час його гетьманування, нищівні дії Москви щодо України аж до ліквідації Гетьманщини.
Другий історичний роман «Степова квітка» Микола Лазорський завершив у 1962—1963 роках і в 1965 році видав у Мюнхені. На початку роману йдеться про невдалу боротьбу українських православних магнатів (на переломі ХV і ХVІ століть) проти литовсько-польського панства. У центрі роману — українка-полонянка Роксолана, котру було продано в султанський гарем до Стамбула, вона стала дружиною султана Сулеймана, а згодом і його порадницею. Під її впливом він розпустив свій гарем, стримував татарів від нападів на Україну. Саме її Сулейман називав Степовою квіткою. Весь роман овіяний чарами степової полтавської природи, яку письменник так безмежно любив.
Останній роман нашого письменника «Патріот», що вийшов з друку в 1969 році, змальовує життя і діяльність відомого в історії України, великого патріота Григора Орлика, сина Пилипа Орлика й хрещеника гетьмана Івана Мазепи. Це широке історичне полотно починається розповіддю про трагічний для України Полтавський бій і закінчується тим, що Григір Орлик, потрапивши 1709 року в еміграцію, віддав всі свої сили і здібності за визволення України. Автор виявив хороші знання про першу хвилю української еміграції — козацької старшини, яка після Полтавського бою опинилася за кордоном. У романі змальовані політичні обставини в тодішній Європі, дипломатична діяльність Григора Орлика, що працював при уряді Франції, його військові заслуги у війні проти Прусії, де він отримав звання польового маршала, багато нагород за успішні бої та ранг генерал-поручика. Письменник досить широко розкрив погляди французьких урядових кіл та спроби Григора Орлика використати протимосковські настрої Франції для боротьби за визволення України.
Остання книжка Миколи Лазорського, яку він не встиг видати, — це збірка, яка складається із 60 історичних оповідань, нарисів, статей і спогадів під назвою «Світлотіні». Вони відтворюють безліч маловідомих і забутих сторінок минулого історії України, Західної Європи та країн Сходу. Збірка вийшла в Мельбурні у 1973 році.
Не встиг видати письменник і свій «Щоденник», який належить до рідкісних письмових документів з історії української еміграції, що виникла після Другої світової війни. Він дає читачеві дуже цінні біографічні відомості про життя Миколи Панасовича. Насамперед відчуваєш, якою глибокою тугою за Україною, за Полтавою пронизані його сторінки. У Полтаві думка Лазорського найчастіше зупиняється в тій частині міста, що має назву Огнівка. Огнівське поле, де влітку квітують чебрець і ромашки і де стоїть одинокий вітряк, — то улюблене місце Миколи Панасовича. Ромашка для нього стала образом не тільки Полтави, а всього найдорожчого, що було пов’язане з рідним краєм. Ось уривки із щоденника (12.07.1949 р.)
«…Раптом з балкону чую вкраїнську мелодію. Хтось надзвичайно музикально награвав на флейті із «Запорожця за Дунаєм» арію Андрія і Оксани. Натовп слухав, затаївши подих. Флейта ридала … і нараз стихла… Шквал аплодисментів натовп нагородив невідомого музику, щиро вітав того, хто в думках переніс українських переселенців на тихі води рідної Ворскли, рідного Дніпра…Мимохіть на очі найшли сльози, і я тяжко зітхнув: прощай, Полтаво, прощай назавжди, Огнівське поле, левадо Свічного заводу, прощайте, ромашки і мій любий чебрець…Хоч би побачити уві сні вас!...»
Лазорський служив Україні свідомо, беззастережно, і цю думку підтверджує щоденник. Так у ньому нотується одна із думок письменника про долю нової еміграції, до якої тепер належав сам Лазорський. Для нього це важливе питання: яке місце визначити собі тут, в Австралії, — зануритись у власних клопотах заради існування чи працювати в ім’я визволення України, як працювали колись в еміграції Мазепа і Орлик. Ці нотатки і є думкою про те, що нова еміграція має продовжити справу своїх попередників. До «здорового суспільства України» Лазорський зараховує також і Василя Капніста та князя Миколу Репніна, і Тарнавських та Гоголів-Яновських. Себе Микола Панасович теж відносить до українців, «озброєних наукою і шаблею».
У світлий березневий день 1970 року в далекій Австралії навіки випало з рук перо письменника-полтавця.
Микола Панасович був людиною незвичайної вдачі, з невичерпними знаннями й талантом. Він прожив нелегке життя, зазнав в’язниць та переслідувань, еміграційних поневірянь і творчої радості. Доктор філологічних наук, професор Олекса Мишанич мав рацію, коли сказав, що він «сплатив синівський борг своєму народові», написавши твори, які «своєю вічно живою ідеєю» наближали проголошення незалежної України.

Логін:
Пароль:
запам'ятати