Днями вів дискусію із дружиною. Вона, будучи за своєю натурою людиною більш оптимістичною, висловила припущення, що із розвитком науково‑технічного прогресу та покращенням добробуту людей, вони ставатимуть розумнішими, поряднішими, фізично здоровішими. Одним словом — кращими в усіх аспектах та нюансах людського буття. І в результаті, їх, людей, буде важче дурити політикам. Адже заможний і впевнений у своєму майбутньому громадянин, якому не доводиться боротися за виживання, уже «не поведеться» на якусь нездійсненну обіцянку, не продасться за копійку, буде аналізувати, а не просто споживати словесну «локшину». А з цим і політикам доведеться ставати кращими. І так по колу: від хорошого — до кращого.
А я одразу пригадав урок у ще радянській школі. Уже й не згадаю, що за дисципліну тоді нам, учням одного із молодших класів, викладали. Напевне, історію або суспільствознавство. Але вчителька досить гарно і аргументовано розказувала, що настане той час, коли людям майже не доведеться працювати фізично. Усю важку роботу виконуватимуть роботи або інші розумні машини. І в результаті, у людей з’явиться багато вільного часу. І вони, люди, будуть його, той вільний час, витрачати на читання книг, заняття фізкультурою, відвідування театрів, наукових диспутів тощо. Тобто — самовдосконалюватимуться з усіх вивільнених від тяжкої роботи сил.
І от зараз я бачу, що людям навколо, більшості жителів планети Земля, у тому числі й українцям, уже не потрібно тяжко гарувати, аби заробити хоча б на елементарний продуктовий набір чи дешевенький одяг. Передбачаю, що дехто одразу обуриться. Мовляв, зараз таке тяжке життя, усім так важко-важко, що і в гору ніколи глянути за тяжкою роботою.
Народ, не брешіть. Тяжко гарували наші бабусі й дідусі, трішки легше — мами і батьки. А тим, хто не згоден, пропоную пригадати, коли він чи вона востаннє прополювати гектар цукрового буряку, по черзі ходили в школу через відсутність зимового взуття, «по блату» купляли автомобіль, меблевий гарнітур, фірмове взуття, одяг чи цукерки. І цей список можна продовжувати дуже довго. Коли протягом п’яти-шести хвилин не можеш у будній день виїхати з вулиці Покровська на вулицю Шевченка в Кобеляках, через постійний рух автотранспорту, то досить швидко втрачаєш віру в погіршення матеріального стану всіх і кожного в цій державі. Так, є певні групи людей, котрим і зараз живеться «не солодко». Хоча б ті ж одинокі пенсіонери із невеликою пенсією. Але їх, таких людей, не так і багато. Усі ж інші…
І от дивлюся навколо. Бачу, скільки людей годинами «втичать» у соцмережах або дивляться телевізор, які лантухи виносять із продуктових магазинів, і згадую той урок історії чи суспільствознавства. І розумію, що вивільнені час і сили люди витрачають зовсім не на самовдосконалення. І кращими, розумнішими, добрішими, спокійнішими люди, у порівнянні з радянськими часами, не стали.
От недавно колега розказав історію із реального життя. Було це в одній із аптек. Він мимоволі підслухав розмову працівників закладу, людей «у білих халатах», певно, із вищою освітою.
Аптекарі обговорювали модну нині тему коронавірусу. І одностайно сходилися на думці, що про всіх хворих на СOVID потрібно одразу повідомляти, їх прізвища і місце проживання називати. Тобто люди, які чомусь одягли білі халати, абсолютно не переймаються проблемами якоїсь там медичної таємниці, права на приватне життя та іншими гуманітарними дурницями. Що ж тоді дивуватися, що в Україні ледве не більшість населення ставляться до земляків, котрі захворіли банальним ГРВІ, яким по своїй суті є отой «ковід», як до прокажених. Тобто, із часів Середньовіччя люди по своїй суті не змінилися. А зростання матеріального благополуччя і поява вільного часу аж ніяк не вплинуло на їх свідомість.
Оце все, як контраргумент, розповів дружині. А вона сказала:
— Можливо, ще мало часу минуло для того, щоб відбулися зміни в свідомості.
Можливо. Хоча із часів Середньовіччя таки багатенько років минуло. Якщо ще скільки ж чекати, то… То люди скільки не живуть.
Звичайно, не можна бути налаштованим настільки песимістично. Тим більше, що й зараз ніхто не заважає не звертати уваги на весь той дурдом навколо. І, перефразовуючи Герман Гессе, «садити свій бамбуковий гай» навіть у нинішньому божевільному світі. І не пускати той світ у свій персональний гай. Це — важко, але можливо.
А змінитися на краще людство може дуже швидко. Якщо цього захоче невеличка група людей, котрі ним керують. Точніше, уміло використовують досягнення науково‑технічного прогресу.
От тільки ніхто не хоче цього робити. Бо розуміють, що розумними керувати і заробляти на них таки важче.
Так що, садимо бамбуковий гай?
