«Нотаріат — це мирне правосуддя»

Це не було редакційним завданням. Моє знайомство з Юрієм Шкляром відбулося буденно і прозаїчно.
Життєві проблеми привели мене у Першу полтавську державну нотаріальну контору, що на вулиці Гоголя, 11. На дверях одного з кабінетів прочитала: «Державний нотаріус Ю.В.Шкляр». Коли зайшла, відразу була приємно вражена. Молодий чоловік, побачивши, що перед ним літня жінка (а днина була зимова), насамперед зачинив кватирку у вікні, пояснив: «Я звик. А вас щоб не протягло». Потім, уважно ознайомившись з моєю справою, підготував документи, надав кваліфіковану консультацію, професійні застереження.
Я відчула: цей нотаріус (а він тільки-но починав свій трудовий шлях) розуміє ситуацію відвідувача, його стан, вік, уміє створити невимушені умови для спілкування, добре володіє українською мовою.
Тому вдруге хотіла потрапити саме до Шкляра. Від одного з його колег почула: «Він дуже зайнятий. І чому всі хочуть саме до нього?» Та я чекала. І цього разу не розчарувалася, а помітила ще більше нюансів щодо його стилю роботи з відві-дувачами. Скажімо, у нього обов’язковий графік прийому тих, чиї справи уже веде, аби люди не марнували часу в черзі. А сам, коли є потреба, залишається після закінчення робочого часу,
працює у вихідні дні. Для слабкозорих заздалегідь підготував текст, набраний крупним шрифтом, аби вони власноручно вписували його в свої документи, та інші корисні для людей задумки.
За службовим статусом нотаріуси — виконавці законів, і водночас їхня робота має соціальне спрямування. Вона стає все вагомішою у наш непередбачуваний час. Щодня до них приходять різні люди, і кожен зі своїми питаннями, а часом і болем, відчаєм. І як важливо, якщо нотаріус уміє поєднувати у собі функції охоронця закону й людяність.
Переконавшись, що Шкляр саме такий, я заохотилася уже до журналістського знайомства з ним. Тоді виникло це інтерв’ю.
— Юрію Володимировичу, скажіть, юриспруденція – це ваша шкільна мрія?
— Так. І визначив її учитель. Я завжди багато читав, подобались уроки історії. Але коли з дев’ятого класу ми почали вивчати правознавство, наш учитель Мирослав Боговик так зацікавив мене своїм предметом, що в одинадцятому я вже твердо вирішив, що стану юристом.
— А де цьому навчалися?
— Школу закінчив зі срібною медаллю. Але шлях до обраної професії був нелегкий. Зваживши на матеріальні статки батьків, мусив починати з середньої спеціальної освіти. Вступив до Полтавського державного аграрного коледжу управління і права на юридичний факультет. Ще на першому курсі зрозумів, що поміж багатьох юридичних професій мені найбільше імпонує професія нотаріуса.
— Чому?
— Бо за характером я завжди вболіваю за справедливість, прагну допомогти людям, а не викривати, обвинувачувати чи засуджувати їх.
Отож, коли отримав диплом молодшого спеціаліста, витримав конкурс на заміщення вакантної посади державного виконавця у відділі державної виконавчої служби Ленінського районного управління юстиції міста Полтави. У моральному плані то були непрості для мене роки. Але я мав мету і цілеспрямовано йшов до неї. Заочно навчався у Харківському національному університеті внутрішніх справ. Коли одержав вищу юридичну освіту, звернувся у відділ нотаріату Головного управління юстиції у Полтавській області з проханням направити мене на роботу в нотаріат. І тут мені пощастило на добру людину — начальника відділу Наталію Лебедь. Зрозумівши, що мені підтримки чекати ні від кого, вона пообіцяла допомогти. І слова дотримала. Як виникла нагода, послала мене в Лубни до нотаріуса на шестимісячне стажування. Після цього я успішно склав іспит та отримав в Міністерстві юстиції України свідоцтво про право на заняття нотаріальною діяльністю. З лютого 2008 року працюю в установі, де ми з вами і зустрілися.
— Відповідальність у роботі, культуру в спілкуванні, увагу й повагу до людей виховує не вуз, а сім’я. Розкажіть про свою родину.
— Родом я з полтавської глибинки — з села Чутівка Оржицького району. Ріс в оточенні доброти і злагоди за звичаями і традиціями українського роду. Мама Галина Миколаївна і тато Володимир Васильович працювали на різних сільських роботах. Ми з сестрою допомагали по господарству. Випадало і череду пасти. Мені це подобалося. Я бачив взаємини моїх батьків з ріднею, сусідами, знайомими, їхнє піклування про своїх батьків, повагу до старших і допомогу їм. Хотів наслідувати, не засмучувати якимись вчинками.
— Повернемося до вашої роботи. Якими питаннями щодня займається нотаріус Шкляр?
— Найчастіше, звичайно, до державного нотаріуса люди звертаються за оформленням спадкових прав, рідше — для посвідчення договорів (їх багато): купівлі-продажу, дарування, довічного утримання та інших, за посвідченням заповітів, довіреностей, засвідченням вірності фотокопій документів тощо.
— А які справи найскладніше вирішувати?
— Однозначно відповісти на це запитання неможливо, бо кожна справа індивідуальна. Процес оформлення нотаріальних документів стає все складнішим і довготривалішим. На оформлення одного договору може бути витрачено 3—4 години. Оформлення ж спадку, за умови наявності одного спадкоємця, займає близько години, а якщо їх кілька, то й довше. Кожна справа потребує уваги і зосередженості, а таких відвідувачів за день приходить до 30 осіб. Пояснити людям у черзі, чому так довго триває процес оформлення, неможливо.
І все ж найскладніше узгоджувати протиріччя між спадкоємцями, які звертаються за оформленням однієї й тієї ж спадкової справи. Як правило, це рідні люди, які мирно не можуть дійти згоди про розподіл спадку. Тоді доводиться роз’яснювати всі правові наслідки, процедуру та тривалість вирішення такого спору, буває, і не за один раз, щоб не доводити справу до суду та щоб юридична не-обізнаність не пішла їм на шкоду. І коли це вдається, відчуваєш полегшення, задоволення, що не марно витратив час, а відтак і емоційне напруження, бо за всім цим зостається часточка самого себе.
— На ваш погляд, Юрію Володимировичу, які проблеми належить вирішити на державному рівні, аби поліпшити вашу службу?
— На мою думку, в Україні доцільно створити єдиний нотаріат, оскільки все одно усі нотаріуси — і державні, і приватні — працюють за одним законом, але не в однакових умовах. Або, приміром, зробити державні нотаріальні контори госпрозрахунковими, тоді хоча б частину заробленого нами мита, яке нині повністю перераховується до державного бюджету, можна було б використати на власні потреби. Скажімо, на утримання декількох помічників нотаріуса, які б виконували всю попередню роботу, як це практикується у приватних нотаріусів. Це б поліпшило обслуговування людей та ліквідувало б черги знервованих, втомлених чеканням до державних нотаріусів. І тоді не буде такого великого навантаження на нас.
Один з кроків до цього зроблено з прийняттям восени 2008 року змін до Закону України «Про нотаріат», які набрали чинності 1 червня 2009 року та якими зрівняно в повноваженнях державних і приватних нотаріусів. Важливою зміною є ще й те, що згідно з новим законом, особа, яка проходила стажування в державній нотаріальній конторі й отримала свідоцтво про право на заняття нотаріальною діяльністю, повинна не менше одного року працювати на посаді державного нотаріуса, бо до цього деякі молоді фахівці, які пройшли стажування у нас, переходили до приватного нотаріату.
Я знайшов своє покликання у державному нотаріаті. Нотаріат — це мирне правосуддя, на відміну від справжнього суду, за рішенням якого вирішується спір. А ми маємо можливість вирішити всі питання, узгодити протиріччя мирним шляхом. І головне – забезпечити людині її законне право на доступ до якісних нотаріальних послуг.
— На сьогодні, Юрію Володимировичу, ви досягли професійної мети — маєте бажану роботу. Для вашого віку це немало. І все ж, нині чого б ви самі собі побажали?
— Ніколи не зрадити собі.
— Саме цього бажаю вам і я, бо це — найвища планка у житті.

Логін:
Пароль:
запам'ятати