Журналістка, перекладач з італійської мови Валентина Виноградова живе і працює в Римі, друкується в місцевих виданнях, перекладає книги італійських авторів російською мовою. Обравши стиль «записки журналіста», автор запрошує нас до захоплюючої подорожі вулицями Вічного міста, в якому з 1837 по 1846 роки жив і творив Гоголь, де з-під його пера з'явилась на світ безсмертна поема «Мертві душі». Ми відвідаємо будинки, де винаймав квартири письменник та його друзі, кафе, де збирались «русские римляне», зануримось в атмосферу італійського життя середини ХІХ століття.
Дякуючи подвижницькій діяльності пані Валентини, любові до творчості Гоголя з юних літ, таланту та кипучій енергії, якій позаздрить Везувій, нашу країну сприйматимуть в Італії не лише як постачальницю дешевих робочих рук у заможні італійські родини, а й як Батьківщину геніального сина українського народу. А сам факт появи твору Валентини Виноградової красномовно свідчить, що наші українські жінки не лише вміють добре мити посуд у кафе, смачно готувати, чисто прибирати в італійських оселях — вони розумні, талановиті, освічені й дуже вродливі.
А я запрошую читачів до Риму, на вулицю Кондотті (via Condotti), 86, в одне з найдревніших кафе Італії та Європи (з 1760 року!) до елітного «Antiko Caffe GREСO». Це улюблений заклад Гоголя та його друзів, де, здається, ще й досі серед раритетів, мармурових столиків, скульптур, картин у позолочених рамах лунають голоси «синьора Nicolo» та його друзів, а в старовинних дзеркалах з'являється на мить його знайомий профіль. Ми з Валентиною не будемо заважати їх жвавій бесіді, а зручно влаштуємось за улюбленим столиком Гоголя і, з задоволенням смакуючи капучіно, теж відчуємо особливий присмак радості від спілкування рідною мовою на чужині в самому центрі Європи.
— Пані Валентино, в Україні у вас за плечима був філологічний факультет Полтавського педінституту, ви мали на той час цікаву престижну роботу ведучої авторських програм на телеканалі «ЮТА». І раптом — Італія. Що примусило залишити улюблену роботу, рідних і круто змінити життя?
— Я дуже зворушена, що полтавці і досі цікавляться моєю долею, пам'ятають програми «Вулиці Полтави» і «Моє хобі», хоча від мого останнього ефіру пройшло майже десять років... Кожному з нас доля надає шанс змінити життя на краще, та щоб здійснити це бажання, доводиться чимось жертвувати. В кінці 2000 року я опинилася на життєвому роздоріжжі: щоб дати вищу освіту синові, мала покласти на алтар улюблену роботу тележурналіста і поїхати до Італії. Зваживши всі «за» і «проти», ризикнула і почала життя «з нуля» на чужині, про що зараз не жалкую. Мій син Володя успішно закінчив Київський національний університет культури, працює в Києві телеоператором і фотографом, став справжнім фахівцем, часто перебуває у закордонних відрядженнях.
— Приємно, що ваші зусилля не пропали марно, і син виправдав мамині сподівання. Тож ви володієте секретом універсального емігрантського щастя?
— Я вважаю, що універсального «рецепта» емігрантського щастя не існує, все залежить від твоїх амбіцій, характеру і здібностей. На жаль, не всім українцям, які вирушають на заробітки, вдається переломити себе, заховати на якийсь час своє «я», щоб пристосуватися до умов чужої країни. Вони не уявляють, що тут нікому немає діла до наших проблем, бо італійці й самі мають сотні тисяч безробітних з вищою освітою. Різниця в тому, що ми погоджуємося виконувати низькокваліфіковану роботу, а вони — ні. Та якщо наполегливо працювати над вивченням мови, рано чи пізно можна показати і в Італії, на що ти здатний — і тоді твоє «я» обов'язково помітять!
— Так сталося і з вами?
— Мене тут ніхто не зустрів з розкритими обіймами — спочатку довелося працювати нічною доглядальницею в однієї синьйори, прикутої до ліжка, потім — гувернанткою двох дітей у сім'ї. В Італію я приїхала, вже знаючи близько тисячі слів, та продовжувала поповнювати словниковий запас, вивчала італійську граматику, виконувала вправи... Наполегливі заняття дали бажані результати — через деякий час я знайшла роботу перекладача на взуттєвій фабриці, потім — у фірмі «Лавацца», де рекламувала нові прилади для виготовлення кави (в цей час я познайомилася з майбутнім чоловіком Алберто). А коли гарно освоїла італійською мовою комп'ютер, знайшла оголошення про роботу в Римі. Поїхала до Центру італійсько-слов'янської культури (за 300 км), і, уявіть собі, пройшла конкурс — мене прийняли на роботу! Щоб не втратити її, ми з чоловіком переїхали жити до Риму. Працюючи в Центрі, я переклала російською мовою 3 книги, створені у співпраці з доктором Джанні Пуччо: «Италия ближе, чем вы думаете» (С.Петербург, 2006), «Итальянцы в России» (С.Петербург, 2007), «Все флаги в гости будут к нам!» (С.Петербург, 2008), а в минулому році в Римі вийшла ще й італійська книга «При царському дворі», до якої ввійшли кращі розділи з трьох російських видань. Увечері, біля власного комп'ютера, я працюю «на себе» — пишу статті до місцевих імігрантських видань (італійською, російською та українською мовами). Саме під час таких творчих вечорів я і написала мою «гоголіану», і сподіваюся, що Вічне місто подарує мені ще чимало натхнення... А поки що — працюю, працюю, працюю... І розумію, що слова Олександра Блока «покой нам только снится» актуальні, як ніколи.
— Тож, прислів'я «Терпение и труд все перетрут» ще ніхто не відміняв?
— Так, у моєму випадку воно спрацювало — я поступово досягла усього, про що мріяла. Колись така недосяжна і казкова країна Італія стала для мене «батьківщиною душі», як її називав наш видатний земляк Микола Гоголь. І саме у Римі я написала про нього книгу.
— У своїй книзі ви часто вживаєте вислів «мій Гоголь», висвітленню його творчості присвячуєте свою багатогранну діяльність. Можливо, в такий спосіб озвучила себе генна пам'ять землячки великого письменника? З чого починалась ваша дорога до Гоголя?
— На жаль, такі поняття, як «патріотизм», «культурна спадщина», «ностальгія» ми по-справжньому починаємо розуміти далеко від рідної домівки... Гоголя я вважаю «моїм», бо я його землячка, завжди цікавилася його творчістю, залюбки дивилася вистави Полтавського музично-драматичного театру за його творами, на телебаченні робила інформаційні сюжети та програми, присвячені його життю і творчості. Та в Полтаві це не виходило за межі природного інтересу пересічної поціновувачки Гоголя. А справжнє розуміння особистості письменника та визнання його таланту прийшло до мене... у Римі. Тут я ще раз перечитала майже всі твори Гоголя, його листування з друзями, а «Мертві душі» стали першою книгою, прочитаною італійською мовою. Блукаючи бруківкою старовинних римських вулиць, я уявляла, що колись тут ходив мій славетний земляк, милувався пейзажами, якими зараз милуюся я... І треба ж такому трапитися: мене, землячку Гоголя, начебто хтось навмисне направив до Риму, щоб саме я написала про нього книгу!
— Напевне, під час таких ось прогулянок і народився задум путівника «За римськими адресами Гоголя...»?
— Саме так. Коли я опрацювала багато цікавого матеріалу про Гоголя і занотувала усі римські адреси, я вигадала собі приємний клопіт — щонеділі подорожувати «гоголівськими стежками». До цих прогулянок залюбки приєднувався мій чоловік. Першим екскурсантом, якого ми провели випробуваним маршрутом, став мій син Володя, який саме приїхав до нас на «римські канікули» (він і зробив професійні фото, які потім я використала для книги). Коли мій записник був вщерть заповнений нотатками і враженнями, мені захотілося «вихлюпнути» їх на папір. Ось так і народилася книжечка «За римськими адресами Гоголя...»
— Видання книги в наш час — справа не з дешевих, а вийшла вона друком в Полтаві. Вас підтримували, допомагали, йшли назустріч?
— Спонсорів я не знайшла ні для російського, ні для італійського видання, розраховувати довелося лише на власні заощадження. Я вважаю, що використані вони на добру справу, позаяк книга поповнить скарбничку гоголівських досліджень і буде доброю згадкою для нащадків. Мені пощастило, що за цю справу взялися справжні професіонали: видавництво АСМІ випустило у світ книгу російською мовою, а римська типографія «Бруні» дуже якісно подбала про італійську версію.
— Як з'явилась ідея італійської версії «Римських адрес…»?
— Як тільки у місцевій газеті вийшла стаття про мене і про мою «гоголіану», зі мною одразу зв'язалися представники відділу культури Посольства України в Італії і почали запрошувати на різні цікаві заходи. Я брала участь у науковій конференції до 200-річчя Гоголя у Римі; у маніфестації біля пам'ятника письменникові на Віллі Боргезе; робила презентацію книги перед багатотисячною глядацькою аудиторією на святі «Всі світи у Римі», виступала на численних заходах, які проводили українська, російська та молдавська асоціації Риму. З великим успіхом презентувала книгу в Неаполі, в культурному центрі «Максим Горький». Звичайно ж, усі ці заходи проводилися італійською мовою, бо на них було чимало присутніх італійців. Я помітила, як вони розчаровано крутили книгу в руках: їх дуже зацікавила моя анотація, а прочитати книгу не можуть, бо написана вона незнайомою для них мовою... На численні прохання місцевих поціновувачів Гоголя, я вирішила якнайшвидше зробити італійську версію. Хоч я вільно володію мовою, та перекладати самотужки італійською не так просто, бо я не є її носієм. Та всі труднощі долалися легко і швидко, і наприкінці ювілейного гоголівського року у російської книги з'явилася італійська «сестричка».
— Лютневими днями у Ватикані у великому книжковому магазині «Russia Ecumenica» («Экуменическая Россия») відбулась презентація італійського видання вашої книги. Дуже цікаво, як все відбувалося.
— Як зізнався господар книгарні дон Серджо, на жодній презентації в них не було стільки гостей. Ведучими цього літературно-музичного вечора були ми з чоловіком, сценарій вели італійською мовою, а побудували його так, що найкращі сторінки з книги «озвучували» наші друзі і знайомі: італійці, українці, росіяни, молдавани, румуни, білоруси, серед них — викладачі, поети, письменники. Літературна канва свята була щедро оздоблена музичними номерами — українськими та італійськими піснями, сценками з гоголівських творів, музикою. Коли згадувались листи Гоголя до матусі, лунала пісня «Рідна мати моя» у виконанні Олега Нехаєва. Тривалими оплесками супроводжувався виступ моєї колишньої колеги з ТРК «ЮТА», журналістки Алли Батуріної, яка з майстерністю актриси прочитала уривки з листів Гоголя про Рим. Всі пісні були прийняті на ура («Ніч яка місячна», «Ой, під вишнею…»), а надто пісня моєї землячки, поетеси Марійки Бойко «Моя Україна – червона калина», яку виконали керівниці театру «Берегиня» — Марія Беднарчук та Віра Хижа. Понад дві години глядачі заворожено слухали, сміялися, плакали... Справжнім апогеєм свята став виступ Наталії Іванникової, доцента МДУ, котра зворушливо читала фінальний епізод книги — там, де Гоголь назавжди залишає Рим. Він прозвучав на фоні прекрасного, світлого і трагічного вальсу Євгена Доги з фільму «Мій ласкавий і ніжний звір» під фортепіанний акомпанемент Тетяни Шишкової. Все було так чудово і зворушливо! Присутні наввипередки ділилися враженнями: «Це не презентація, а справжня вистава! Браво!» Студенти-італійці, які вивчають російську мову в Римському університеті «Ла Сапьенца», подарували мені аматорський фільм про Гоголя, знятий за його «римськими адресами». А потім ми запросили всіх учасників і гостей на фуршет — випити шампанського та поласувати тортиками нашого сімейного виробництва (на кожному з них ми написали шоколадом «Гоголь»). Того вечора я просто сяяла від щастя, адже в самому серці італійської столиці наш дорогий Микола Васильович зробив те, чого не вдається зробити жодному політикові — об'єднав у чужій країні своїх нащадків різних національностей в ім'я утвердження миру, культури і добра.
— Успішний плідний доробок кожної творчої людини — це не тільки велика праця, а й майже завжди наявність надійного тилу. Це справді так? І хто вам його забезпечує?
— Я рада, що Бог мені подарував зустріч з Алберто Васконі, який став не тільки моїм коханим чоловіком, а й однодумцем та співавтором у моїй літературній творчості. Саме йому я й присвятила італійське видання книги, бо він редагував текст, надавав слушні поради — одне слово, «народив» цю книгу разом зі мною. А ще він написав дуже щиру і зворушливу передмову до цього видання, розповів читачам про свій шлях до Гоголя і про те, як я допомогла йому по-справжньому зрозуміти і полюбити цього письменника. Живемо ми за місцевими мірками надзвичайно скромно. Алберто переніс кілька складних операцій і знаходиться на пенсії за станом здоров'я. Та усі труднощі завжди долаємо разом, у нашій сім'ї панує злагода, взаєморозуміння, нам подобається жартувати, співати... а віднедавна ще й разом творчістю займатися.
— Я припускаю, що в репертуарі подружжя Васконі звучать пісні як італійською, так і українською мовами, які за мелодійністю надзвичайно близькі.
— У нашому інтернаціональному репертуарі є чимало італійських пісень, які ми виконуємо дуетом, це пісні Адріано Челентано «L'emozione non ha voce», Лучо Далла «Ti voglio bene, assai…», Клаудіо Бальйоне «Questo piccolo grande amore». Алберто охоче підспівує, коли ми з друзями співаємо «Ти ж мене підманула…» Йому подобаються й сучасні українські пісні, зокрема «Моя Україна — червона калина» на вірші Марійки Бойко, нашої давньої подруги. А пісню «Как упоительны в России вечера» ми часто слухаємо в авто. Вона так йому подобається, що кілька днів тому він підібрав на слух цю мелодію і грає її тепер на нашому цифровому фортепіано.
— Праця журналіста — це нескінченні відрядження, зустрічі з людьми. У Римі ви користуєтесь громадським транспортом?
— В Італії я впевнилася у загальновідомій істині: «Автомобіль — не предмет розкоші, а засіб пересування». Громадський транспорт тут працює якось незлагоджено, в деяких напрямках за годину проходить один, максимум два автобуси. Під час відпустки у Полтаві ми з чоловіком часто бували на зупинці транспорту «Будинок зв'язку». Мій Алберто завжди милувався тим, як до цієї зупинки наввипередки під'їжджали «кільцеві», маршрутки, тролейбуси. Чекаєш максимум 3-5 хвилин — і можеш їхати в потрібному напрямку. Тоді він з сумом зауважив, що італійцям треба повчитися в нас, як налагодити міське транспортне сполучення.
— Гадаю, за кермом власного авто транспортна проблема вирішується?
— Щоб не залежати від примх місцевих транспортників, я вирішила поповнити лави водіїв власних авто. Пішла до місцевої ДАІ з українським інтернаціональним посвідченням водія, щоб зареєструвати його, та з сумом дізналася, що на території Італії воно не дійсне. Нашим громадянам потрібно 3 місяці навчатися в автошколі, потім складати екзамен італійською мовою (а це складний тест з 30 запитань, де можна помилитися лише тричі), брати платні лекції з водіння, а потім окремо складати ще й екзамен з практики. Та не такий страшний чорт, як його малюють... Я вивчила італійською мовою усі технічні терміни, ретельно опрацювала матеріал з теорії і вже за місяць склала екзамен з теорії (можу похвалитися, що того дня з 20 осіб склало усього 3, серед них і я). Цікаво, що в Італії посвідчення водія вручають безпосередньо в авто, після того, як ти припаркуєш його після «подорожі» містом разом із синьйором екзаменатором. Ось так і я отримала європейські права і їжджу тепер на роботу та у справах на своєму «СМАРТику» (це так звана «city-car», яку випускає «Мерседес» — маленька міська машинка на двох пасажирів, яку всюди легко припаркувати).
— Знаю, що в Римі ваша бурхлива діяльність просто фонтанує: співпраця з українським фольклорним театром «Берегиня», з Асоціацією «Оріана», з Центром російської культури у Римі. Будь ласка, розкажіть детальніше.
— Ви собі й уявити не можете, яке в Римі насичене культурне життя! Місцеві асоціації проводять для співвітчизників заходи із вшанування письменників, поетів, композиторів, художників, організовують літературно-музичні вечори, виставки, пісенні фестивалі, найпопулярніший з них — «Червона калина». Центр Російської культури традиційно святкує дні народження Олександра Пушкіна і Миколи Гоголя біля їх монументів на Віллі Боргезе. Та найяскравіші заходи організовує Український фольклорний театр «Берегиня» («Сорочинський ярмарок у Римі», «Українське Різдво у Римі» тощо). У цьому колективі понад 50 учасників (майже усі ці талановиті жінки працюють у сім'ях — доглядають за літніми та хворими людьми і дітьми, а чоловіки — на будівельних майданчиках). Та якщо б ви побачили театралізовані свята, пісні й танці у їх виконанні — вам і на думку б не спало, що на сцені — аматорський колектив. Ми з чоловіком завжди дивимося такі вистави зі сльозами на очах, схиляючись перед нашими працьовитими, терплячими і надзвичайно талановитими співвітчизниками, які важко працюють на чужині та знаходять час, щоб пропагувати в Італії українську культуру і традиції.
— Це неймовірно! До речі, як працюється нашим жінкам за кордоном?
— У Римі я познайомилася з багатьма нашими емігрантками, майже всі вони живуть і працюють у сім'ях. Ті, хто вже «стали на ноги», тобто працюють тут 7—10 років, винаймають самостійно квартири (вдвох, втрьох) і працюють прибиральницями або доглядають за літніми людьми та дітьми, продавцями в магазинах. Хто добре вивчив мову і підтвердив свій диплом про освіту, працює в офісах або перекладачами у деяких спільних фірмах. Я розумію, що в нашій країні панує криза, і наші бідні трудівниці мріють поліпшити матеріальне становище сім'ї, поїхавши на заробітки за кордон. Мені б не хотілося розчаровувати їх, але я мушу це зробити.
— Ви маєте на увазі закон про легалізацію усіх емігрантів, що вийшов в Італії у вересні минулого року?
— Саме так. Він стосується всіх емігрантів, роботодавці яких подали запит на отримання для них «пермессо» (дозволу на проживання). Тепер, якщо в якійсь родині виявлять робітника без такого «пермессо», роботодавець має сплатити штраф у розмірі 5 тисяч євро. Як ви розумієте, ніхто не буде ризикувати величезним штрафом і брати на роботу прибиральницю чи доглядальницю з «нелегалів», які не мають такого документа, не знають мови, не мають досвіду і рекомендацій з попередніх місць роботи. На сьогоднішній день в Італії працюють сотні тисяч українок із документами і знанням мови.
— Тож не дивно, що роботодавці віддають перевагу емігрантам з досвідом, адже в них з'явився вибір…
— До того ж є в нас чимало конкурентів. За останні роки сюди приїхало багато жінок з Польщі та Румунії, яким документи не потрібні (ці країни — члени Євросоюзу), вони швидше від нас опановують мову і погоджуються працювати за низьку зарплату. Коли я чую розмови про те, як наші жінки платять в Україні шалені гроші за відкриття європейської візи, «залазять» у борги, щоб поїхати на заробітки до Італії, мені стає моторошно.
— У світлі останніх політичних змін в Україні з'явилась надія на можливість скасування платних віз до країн Євросоюзу для українських громадян.
— Будемо сподіватись, а поки що якщо їх навіть і візьмуть до якоїсь сім'ї, то без знання мови і документів (повторюю!) вони не можуть розраховувати на гарні умови і зар-плату. Таких жінок візьмуть працювати в місто лише за умови, що вони не будуть з'являтися на вулиці (бо без документів), або в гірське село, де вони працюватимуть цілодобово за копійки, не матимуть можливості спілкуватися зі своїми співвітчизниками, телефонувати додому... Тому, насамперед, необхідно все ретельно продумати і тільки тоді зважуватись на нелегку італійську «одіссею».
— З вашого дозволу повернемось до нашого геніального земляка, позаяк навіть через 200 років його божественний талант надихає на творчість сучасників, закоханих в його твори. Микола Васильович обожнював Рим: «Мне казалось, что будто… родину души своей я увидал, где душа моя жила еще прежде меня, прежде, чем я родился на свет». Що саме вас спонукає до творчості на чужині — ностальгія, щаслива можливість для нашої співвітчизниці працювати за фахом чи дійсно в Італії музи більш прихильні до творчих особистостей?
— Якщо музи справді існують, то в небі над Італією в них точно є свій аеродром. Ця благословенна земля у всі часи надихала і продовжує надихати художників, архітекторів, поетів, письменників. Коли навколо тебе така краса — від античних монументів до пейзажів — не творити просто неможливо. У Римі й справді панує надзвичайно творча атмосфера. Я впевнилася у цьому на власному прикладі. Саме ностальгія за моїм «дітищем» — програмою «Вулиці Полтави» — і підштовхнула мене пройтися вулицями Риму в пошуках гоголівських слідів. Я поступово закохалася в Італію, і мені часом здається, що в минулому я вже колись тут жила — таким все здається рідним і знайомим. Гоголь мав рацію: «Влюбляешься в Рим очень медленно, но если случится — то на всю жизнь!»
— Мабуть, ви так комфортно почуваєте себе в Італії ще й тому, що не останню роль тут відіграє яскрава зовнішність — вас, смагляву брюнетку, італійці сприймають за свою?
— Намагаючись відгадати, якої я національності, незнайомці найчастіше кличуть мене італійкою, іспанкою та бразилійкою і завжди дивуються, дізнавшись, що я українка, бо вони помилково вважають, що ми, як і росіяни, — блондини з блакитними очима. Цікава історія трапилася у Соборі Святого Марка у Венеції. Купуючи на згадку листівки із зображенням цього Божого храму, я спілкувалась з продавцем-священиком італійською мовою. У відповідь чую російською мовою: «Спасибо. До свидания!». Я здивовано подивилася на нього і запитала італійською: «А чому ви мені подякували російською мовою? Я — не росіянка, а українка». Чоловік усміхнувся: «Ну, якщо українка, тоді — дякую. До побачення!». Розсміявшись, я поцікавилась, що ж мене «видало», адже зовні я не схожа на слов'янку. Продавець люб'язно пояснив, що за роки роботи він навчився розрізняти за вимовою всіх туристів: може безпомилково визначити, хто з них німець, хто — американець, хто — француз. А ми, слов'яни, попадаємося на гачок, бо по-чудернацькому вимовляємо «о». На жаль, цього акценту практично неможливо позбутися навіть після 20-ти років життя в Італії.
— «Что за земля Италия!.. О, если бы вы взглянули только на это ослепляющее небо, все тонущее в сиянии!.. Все, кажется, дышет и говорит под этим небом». Чого прагнеться, про що мріється вам під благословенним небом Італії?
— Якби ви тільки знали, як гарно звучать ці слова мелодійною італійською мовою! Я цитую їх майже на кожному гоголівському заході і мрію, щоб бажання моїх дорогих полтавців, рідних і друзів якнайшвидше змогли співпадати з їхніми можливостями. Щоб для кожного з вас туристична поїздка до казкової Італії перетворилася з нездійсненної мрії на реальну можливість.
А про що мрію я? Ось закінчила роботу над італійською книгою, і якось сумно стало... Сподіваюсь мати творчу наснагу, щоб знову взятися за перо. Маю задум і деякі доробки до книжок про італійців, короткі замальовки про наших українських жінок, про нелегкий емігрантський хліб, про жіноче щастя...
— Я щиро бажаю вам його Величності Натхнення і впевнена, що вдячна душа Миколи Васильовича з сяючих небес Італії благословляє вас, пані Валентино!
