У Данії на сьогоднішній день, за моїми власними напівпідрахунками-напівздогадами, трудиться близько п’яти тисяч наших співвітчизників. Абсолютна більшість цих людей працює чорноробочими у сільському господарстві та прибиральницями в данських помешканнях. Меншість — займається нелегальними пасажирськими перевезеннями більшості. І лише деякі з «наших» прижилися тут — працюють на чистих і неважких роботах (приміром, продавщицями в магазинах), знають мову, готуються отримати або вже отримали омріяне данське громадянство. «Деякі» — це, як правило, дівчата, котрі вискочили заміж за данців. Хочеться вірити, що керувалися вони покликом не голодного шлунку, а якогось іншого органу. Серця, наприклад. Вірити то хочеться, але чомусь не віриться…
Більшість, у свою чергу, поділяється на дві категорії. Перша — це люди, які приїхали в Данію в пошуках пригод. Вони одразу ж купують собі автомобілі, дорогі телефони й одяг, товсті золоті прикраси та інший коштовний мотлох. Коли є вільний час, ці люди подорожують: Париж, Берлін, Женева, Амстердам, Венеція, Мадрид — скрізь ступала нога данської доярки чи свинарки з українським паспортом. Шенгенська віза надає право, а місцева зарплата — можливість об’їздити усю Європу вздовж і впоперек. Представники першої категорії здебільшого мріють залишитися в Данії назавжди. Якщо це не вдається, то вони везуть додому незабутні враження і пустий гаманець.
Друга категорія більшості приїхала сюди по гроші. А подивитися Європу, набратися досвіду за кордоном — це вже заодно. Ці остарбайтери подорожують мало, гроші витрачають в основному на задоволення фізіологічних потреб. Вони мають якусь мету — придбати машину, квартиру, назбирати мільйон чи купити дружині чоботи. Їх закордонне життя нудне і одноманітне. Саме до останніх належить і автор цих рядків.
За перші пару місяців звикаєш до корів, данців та інших нових речей і все це стає буденним і малоцікавим. Та інколи все ж трапляється щось варте уваги. Чомусь так виходить, що оце «варте уваги», українці створюють самі собі. За кілька тижнів по моєму приїзду мій товариш, а тепер ще й колега Вова одружується зі своєю дівчиною Оленою. Її він витяг до себе в Данію ще рік тому, вмовивши фермера підписати «липовий» контракт з нею. Цей документ дав дівчині можливість в’їхати в країну.
Звичайно данці одружуються у церкві. Батюшка одразу ж після церемонії видає молодятам свідоцтво про шлюб, сама ж процедура відбувається точнісінько так, як ми звикли бачити у американських фільмах з хепіендом. Церква у соціалістичній Данії фінансується урядом, тому її послуги абсолютно безкоштовні для всіх. Та церква тут лютеранська, тому православні Вова з Оленою звернулися з цією серйозною справою до комуни.
Підійшовши до першої-ліпшої працівниці, повідомили їй, що мають бажання одружитися. Вона покликала свою колегу і та одразу ж принесла бланки, у які, як і скрізь в данських бланках, достатньо було вписати англійською мовою свої імена і адреси. На цьому формальності закінчились, так толком і не почавшись. Жінка запитала, коли молода пара бажає взяти шлюб.
— Якнайшвидше, — пам’ятаючи радянсько-українські традиції, відповіли закохані. Тут Данія знову почала дивувати.
— Ну тоді завтра, — почули у відповідь.
— Ой, та то зарано, давайте на наступному тижні, — майбутні молодята не були готові до такої відповіді.
Домовившись про день весілля, Вова запитав, скільки це коштуватиме.
— Ніскільки, — відповіла жінка.
Наостанок нас запитали про те, який напій ми бажаємо пити під час церемонії. Від запропонованого шампанського непитущий Володя категорично відмовився, тому зупинилися на газованому напої.
Вже за кілька днів у визначений час ми знову поїхали до комуни. Весільна сукня для нареченої була заздалегідь куплена на Україні, а от за букет з місцевої квіткової крамниці довелося викласти близько 800 гривень. Нас одразу ж провели до кімнати урочистих подій, запропонували молодятам на вибір данську та англійську мову для проведення обряду. Зважаючи на досить бідний асортимент мов, довелося обрати англійську. Кілька хвилин незрозумілої промови, лаконічне «yes» («так» — англ.) від молодят, обмінялись обручками — і все, сім’я готова. Наостанок нам принесли обіцяний газований напій у келихах, а молодятам ще й подарували на пам’ять вазочку для квітів з гербом комуни. Все відбулося швидко, спокійно і безкоштовно.
Та без труднощів усе ж не обійшлося. Вони спіткали закоханих ще задовго до весілля. Справа в тім, що для реєстрації шлюбу в муніципалітеті потрібно пред’явити документ, котрий би підтверджував, що жоден з молодят на даний момент не перебуває у шлюбі з кимось іншим. Цей документ, ясна річ, потрібно роздобути в Україні…
Цю місію Володя наївно хотів покласти на своїх родичів у Кобеляках. Звичайно, документ цей стали шукати у РАЦСі — адже саме там реєструють шлюби та інші приємні і не дуже речі. Та виявилося, що звернулися за хибною адресою — подібними довідками відає нотаріус. Воно ніби й правильно — місцевий РАЦС же володіє «своїми» весіллями, а клієнт міг одружитися за місцем проживання пасії чи ще де-небудь. А нотаріус гляне в паспорт, не знайде там штампу і авторитетно напише відповідну «бамагу». Та нотаріус видавати документ відмовився. Він заявив, що видасть довідку лише особисто в руки Вові. І тому бідоласі довелося заради якогось нікчемного папірця долати відстань майже у три тисячі кілометрів.
Ми спробували знайти якесь пояснення діям юриста. Виходить, що для визначення того, чи перебуває людина у шлюбі, документів йому замало. Навіщо ж йому присутність клієнта? Можливо, нотаріус має оглянути тіло на предмет наявності на ньому слідів шлюбних відносин? Чи провести експертизу безіменних пальців, а раптом там є обручка? Чи під гіпнозом випитати у нещасного, чи той, бува, випадково не одружений? Та всі ці здогади виявилися невірними — ніхто ніяких досліджень не проводив, просто видали довідку і все. Навіщо ж, питається, потрібно було пертися хтозна-звідки? А просто так. Бо так комусь захотілося. Все це недобре. Все це неправильно. А от як правильно — показали данці.
У цій країні не оббивають порогів. У цій країні люди не стоять у чергах на прийом до бюрократів. У цій країні не кажуть: «Прийдіть через тиждень», а потім, через тиждень, — «Ой, прийдіть ще через тиждень». У цій країні є організація, котра рятує громадян від ідіотської біганини за папірцем. Ім’я цієї загадкової контори — пошта. Щоб отримати будь-яку довідку чи більш серйозний документ (скажімо дозвіл на проживання), достатньо необхідні для цього документи скласти у конверт і відправити його до «справкодавця». Ця процедура дуже зручна і приємна, адже для відправлення листа не потрібно навіть іти на пошту. Достатньо просто вкинути його до своєї поштової скриньки (тієї, в яку приносять газети) і на скриньці повісити записку, щоб листоноша забрав. Все! На цьому морока закінчується. Довідку (візу, пластикову картку тощо) ви одного разу знайдете у тій же скриньці. Так само через пошту данці, а разом з ними і тутешні українці, купують речі в інтернет-магазинах, отримують роздруківки з податкової, скільки грошей і куди та вирахувала з зарплати, отримують паспорти...
З поштою, до речі, пов’язаний один курйоз, який трапився з Вовою. Одного разу він вкинув до поштової скриньки листа, забувши приклеїти до нього марку. Листа забрали, але за кілька днів прийшло послання з пошти. У посланні була ксерокопія конверта без марки і роз’яснення, що, мовляв, листа то ми відправили, але ви вчинили «некрасіво», а тому будьте добрі сплатити 60 гривень штрафу за те, що додали нам мороки. Наступного дня Володя слухняно відніс гроші. Більше конвертів без марок ми не відправляли.
