Іван Делія грав музику на тисячі весіль

Він навчився грати ще зовсім маленьким хлопчиком. Пізніше — здобув музичну освіту. А в дорослому житті музика стала для нього розрадою для серця і способом заробітку.
Народився Іван Делія у Крутій Балці. А дитинство його минало у Руденківці. Тут міряв босими ногами пилюку сільських доріг, тут впізнавав перші таємниці великого і неосяжного світу. Тут відчув потяг до музики. Вчителями цього мистецтва були батьки — Андрій Петрович і Олександра Харитонівна. Батько, відомий у селі музикант, навчав сина грі на баяні, а мама знайомила з гітарою. Пізніше хлопця навчав грати на баяні чудовий вчитель музики Федір Федорович Кучерявий. Вже у 13 років Іванко акомпанував учасникам художньої самодіяльності у місцевому клубі. А в 14 дуже пишався тим, що районна газета надрукувала фотознімок, на якому серед виступаючих було видно і його — юного музиканта Івана Делію.
З п’ятнадцяти років хлопець почав грати на весіллях. Його взяли до себе третім два старих, але міцних діди. Вони грали на скрипках, Іван підігравав на баяні. А на літо його взяли акомпаніатором у піонерський табір «Орлятко». Впродовж трьох місяців хлопець грав щодня, вивчив усі піонерські пісні і таки добряче набив руку.
Після закінчення школи Іван вступив на історичний факультет Полтавського педінституту. Музики хлопець, звичайно, не полишив. Придалося у ВНЗ і вміння грати на духових інструментах, яке Іван опанував ще у 5-му класі школи. А на четвертому курсі Іван Делія навіть став лауреатом республіканського фестивалю. Нагороду він розділив із студентом із Узбекистану — Нуреддіном, разом з яким вони виконували конкурсну пісню.
Інститут Іван закінчив із відзнакою, недовго попрацював при ВНЗ на кафедрі естетики. А потім його покликали до Нових Санжар. Молодий вчитель, не вагаючись, прийняв пропозицію і… віддав новосанжарській школі тридцять два роки свого трудового життя. Викладав дітям історію і, напевно, робив це непогано, оскільки був удостоєний почесного звання «Відмінник освіти».
Тільки Іван приїхав до Нових Санжар, як його запросив до невеликої трупи музик тодішній керівник духового оркестру Борис Ніконенко. Вони грали в основному на весіллях. Зрозуміло, що ніякого професійного обладнання тоді не було — ні апаратури, ні звичайних мікрофонів. А у 1988 році Іван Делія купив собі електробаян. І з того року він почав грати на весіллях сам.
Розпочалася нова сторінка у його житті. Навіть не сторінка, а цілий розділ… Іван Делія демонструє старий, досить-таки об’ємний блокнот. Починається він тим самим далеким 1988 роком. А на його сторінках — акуратні записи, незрозумілі з першого погляду цифри і позначки.
— У цьому блокноті я вже двадцять один рік веду записи всіх святкувань, на яких я виступав, — пояснює Іван Андрійович. — Тут весілля, проводи в армію, ювілеї, хрестини. Одного разу навіть грав на святкуванні… повернення одного цигана з тюрми.
Щодо грошей, то починав музикант з 30 рублів за один день гри на весіллі. Пізніше тариф на довго став стабільним: 100 рублів — за перший день, 50 рублів — за «циганщину». Транспортні витрати брав на себе — спочатку їздив простим «Москвичем», потім купив «пиріжок», аби було зручніше возити апаратуру. В той час жива музика на весіллі була практично безальтернативною, тому кількість замовлень зростала щомісяця. Іван Делія став грати на кожних вихідних, іноді працював і серед тижня — на проводах в армію чи на ювілеях. Навантаження на голосові зв’язки було надзвичайним, але Іван Андрійович завжди гордився тим, що жодного весілля не зірвав — допомагало міцне здоров’я і витривалі легені. Співав на морозі, співав під дощем і голос, на диво, ніколи його не підводив…
Перегортаючи сторінки свого блокнота, Іван Делія розповідає історію за історією.
— Ви, може, і не повірите, а я оце кожен запис переглядаю і одразу згадую — де це було, в яких людей я грав, неначе вчора це весілля відбулося. Ось бачите позначку? Це у Свічкаревому Кобеляцького району була буря і зникло світло, так я ціле весілля програв на баяні вживу без будь-якої апаратури. А ще було. Коли повертався з села Потічок Решетилівського району, то впав такий туман, що й метра перед машиною видно не було. Довелося просити дівчину, яку підвозив, іти спереду і вказувати шлях своєю курточкою.
У ті радянські часи Іван Делія грав щороку близька ста весіль. Крім цього, п’ятнадцять років музично супроводжував урочисті розписи у новосанжарському РАЦСі. Ще тринадцять років Івана Андрійовича запрошували грати для жителів селища біля центральної ялинки на Новий Рік.
Минали рік за роком. Змінювалася країна, змінювалися люди. Музикант добре відчував це на своїй роботі. Гучні весілля були все рідшими, а запрошувати музику на ювілей стало великою розкішшю. Змінювалася і оплата за гру музиканта. Спочатку — сотні рублів, потім — купонів, потім — мільйони карбованців. У 90-х роках деякий час навіть існувала натуроплата. Люди розраховувались свинями, курками, мішками цукру та зерна. У цей період в блокноті і записи йдуть не надто густо.
— Наступили часи безнадії, — говорить Іван Андрійович. — І справа навіть не у тому, що в людей не стало грошей. Люди просто до всього збайдужіли і розучилися по-справжньому веселитися. Не було вже таких весіль, як колись у Малому Кобелячку, коли за столами в балаганах сиділо все село. Змінилася і молодь. Тепер вже мало хто з них співає на весіллях. А якщо і співають… Одного разу, не повірите, я прислухався і чую, як один молодик підспівує: «Несе вода Галю-ю-ю!». Не Галя воду, а вода Галю! Такі от настали часи…
Змінювалися і музичні смаки. Тепер вже гостей на весіллях, особливо ту ж молодь, не задовольняло одне лише живе виконання, їм вже треба було урізноманітнювати програму цифровим звуком. Іван Андрійович, йдучи в ногу з часом, обзавівся ноут-буком з кількатисячною музичною фонотекою.
— Все одно важко нинішній молоді догодити. Їй подавай щось східне, або рок чи реп. Вальсів вже ніхто не танцює, не кажучи вже про танго. А я ж пам’ятаю іще ті часи, коли діди на весіллях замовляли гопак! І як танцювали!
Та, як би там не було, Іванові Делії довелося пристосовуватися до роботи в нових умовах. Все ж таки гра на весіллях для нього — це не лише заробіток, але й розрада для душі. Шкодує лише музикант, що мало зараз молодих, які б могли повторити його шлях і присвятити життя своє музиці.
— Ви напишіть, що безбідно живуть музиканти. Я собі з музики хату побудував, машину придбав, мотоцикл, катер. І ніколи без грошей не сидів. А зараз ніхто не хоче йти в музичну школу, займатись на піаніно, баяні чи трубі. Крім цього, я ніколи не п’ю ніякого алкоголю, навіть пива. Піднімаю тости на весіллі, бажаю щастя, але пити не п’ю. Молодь же зараз вже з такого юного віку безтурботно ходить по вулицях з пляшечками та баночками.
Сам же Іван Андрійович свій вільний час любить проводити активно. Коли є вільна часинка, їде у Кунцеве і підіймається вгору по Ворсклі на власному катері. За гарної погоди любить прогулятися пішки мальовничими місцями Нових Санжар. А коли хочеться швидкого свисту вітру у вухах, сідлає свій мотоцикл «SuperShadow», куплений два роки тому в Угорщині, і їде на ньому, куди душа забажає. Одного разу навіть відвідав байкерський зліт в Одесі. Говорить, що хотів би бувати на подібних з’їздах частіше, але не вистачає вільного часу.
Наприкінці нашої розмови Іван Делія висловив побажання.
— Звичайно, хотілося б, щоб більше молоді займалося музикою, здобувало музичну освіту. У мене троє дітей закінчили музичну школу, зараз не займається музикою ніхто, але ж спробувати було варто, чи не так? Можливо, з цієї дитини з часом виросте талановитий баяніст, трубач чи скрипаль? Не треба думати, що «все минає, лиш музика вічна». І музика мине, якщо нею ніхто не буде займатися. Хотілося б, щоб про це не забували. Що ж до мене, то я іще пограю, доки потрібен людям і Бог дає здоров’я.
У блокноті Івана Делії вже більше тисячі записів. І чистих листків у його записнику іще вистачає…

Логін:
Пароль:
запам'ятати