Днями прочитав про те, що якесь чергове українське соціологічне агентство провело опитування. Запитували, що людей найбільше хвилювало і цікавило в році, що минає, та хто їх найбільше розчарував чи, навпаки, зачарував. Потім результати опублікували. Вони, ті результати, були настільки очікуваними, що їх можна було прогнозувати і навіть не проводити спеціальне соціологічне дослідження. Достатньо було просто постійно спілкуватися із людьми на вулицях міст і сіл.
Отже, як і очікувалось, найбільше людей хвилювали питання, пов’язані із модною коронавірусною хворобою, а найбільшим розчаруванням для них став Президент України Володимир Зеленський.
У цьому місці автор міг би довго й нудно зловтішатися. Адже уважні читачі «ЕХО» повинні б пам’ятати цілу низку редакційних та інших статей, у яких попереджали про нічим не підкріплені очікування земляків від приходу до влади цього персонажа. І буддійські притчі автор цитував, і прямо попереджав про те, що виборців дурять. Але телевізор, соцмережі та інфантильне бажання вирішити всі свої проблеми за рахунок всесильного доброго й чесного дядька очікувано були набагато сильнішими.
Одурили. Ну, нічого страшного не відбулося. Ще не раз обдурять. І навіть у цьому є певний позитив. По меншій мірі, може бути. Про позитив трішки пізніше, зараз — про те, коли остаточно впевнився в тому, що українців цинічно дурять.
Зізнаюся чесно, що дуже давно, тоді, коли телятко під назвою «проект Зеленський» було ще в одному всім відомому місці, а виборча кампанія де-юре ще не починалася (а де-факто, розпочалася із виходу в світ сумнозвісного серіалу про Голобородька), у голову приходила думка: «А чи не проголосувати на виборах за Зеленського, якщо він буде балотуватися?». Ну так, по приколу, в знак протесту і незгоди з діями тодішньої української верхової влади. А незгоджуватися і протестувати підстави були.
Але потім у розмовах із людьми почав чути, що аналогічні думки проходять в голову величезній кількості людей. І це вже насторожило і примусило запідозрити майбутнього президента в участі в грандіозній маніпуляції.
Так, погоджуся із критиками цієї статті — будь-який політик маніпулює і будь-який політик розуміє, що, говорячи правду, лише правду і нічого, окрім правди, він вибори не виграє ніколи. У всякому випадку, мені особисто такі випадки не відомі. Навіть у разі, якщо до влади йдуть люди із абсолютно праведними намірами, і навіть у разі, якщо вони згодом досягнуть позитивного для суспільства і держави результату, їм доведеться маніпулювати іншими людьми. Ну, політика — це політика. Дозволити собі не брехати і не маніпулювати може хіба що освічений деспот із абсолютної монархії. У демократичному суспільстві інші правила гри, тут без маніпуляцій нікуди не подінешся. А ми ж живемо в демократичному суспільстві.
Але для кожного є певна межа, коли ти дозволяєш, щоб тебе дурили, тобою маніпулювали, закриваєш очі на очевидні перебільшення в обіцянках людей, які йдуть до влади.
От для мене особисто символічний гвіздок у домовину довіри до Зеленського, як політика, котрий іде на головну в державі посаду, був вбитий 31 грудня 2018 року. Можливо, ще хтось пам’ятає, тоді «незалежний» від Коломойського телеканал «1+1» поставив привітання коміка і політика-початківця не перед, а замість виступу Президента України.
Ну і що з того, скаже хтось. Як що? Група людей, у тому числі й майбутній Президент, абсолютно свідомо і сплановано знехтували прийнятим у якій не якій, а державі ритуалом, посміли поставити себе вище. Тобто, вони порушили писані і неписані правила гри. Вони можуть і повинні критикувати діяльність будь-якого посадовця, навіть Президента, висміювати його. Але вони повинні розуміти, що певні правила порушувати не можна.
Уявіть, до нації повинен звертатися Байден чи Путін, але замість цього вмикають якесь шоу Бенні Хілла або «Камеді Клаб».
А тепер — про позитив. Адже навіть розчарування в Зеленському може бути позитивним сигналом. Не факт, але можливо, що люди перестануть творити собі кумирів. Хоча, про що я? У головній для більшості людства книзі давно про це було написано. Сказано й про те, що ідоли — це біси.
Ну та все ж... Можливо, хоча б частина людей зрештою остаточно зрозуміє, що немає і не буде в цьому світі політика, який у всьому виправдає їх сподівання. І — що сподіватися в цьому житті потрібно передусім на себе. У собі шукати резерви для подолання труднощів, у собі шукати і знаходити причини своїх бід і негараздів.
Можливо, у частини людей зміниться ставлення до влади як такої, до людей, які виконують владні повноваження. Так, їх, точніше, їх посади, потрібно поважати, так, їм потрібно платити пристойну зарплату. Але водночас потрібно нарешті чітко усвідомити, що вони всі, оті президенти, прем’єр-міністри, голови адміністрацій, міські чи сільські голови, є звичайнісінькими людьми. Нічим не кращими за вас. А посада у владі, особливо в місцевому самоврядуванні, — це не означає, що людина, яка її займає, є керівником, якимось начальником для вас. Це — не пан, це найнятий на певний період часу надавач владних послуг. Ну ви ж не будете благоговійно знизу вгору дивитися на офіціанта, який приносить вам тарілку супу в ресторані, чи на шиномонтажника, який замінює колеса у вашому автомобілі? Ви просто заплатите гроші за роботу, подякуєте, можливо, дасте «на чай». Так і у владі. Вибрали, подякували, дали на чай. Можливо, навпаки, поскаржилися адміністратору. А можете ж і з роботи вигнати. І Зеленського, і Копельця, і Скрильника. Хто там вам ще владні послуги надає. Вибори ж для цього й існують.
Так що нічого надто поганого, тим більше, трагічного в розчаруванні Зеленським немає. Побув кумиром на рік, та й годі. То — його проблеми. Наші — перестати створювати кумирів.
І ще про один позитивний момент можна згадати. В Україні, по великому рахунку, зараз неможливо визначити політика року. Зеленський розчарував і нічого не досяг. Порошенко теж нічим особливим себе не проявив, Тимошенко взагалі кудись зникла, після того, як нібито перехворіла на Ковід. «Здулися» і кумири на рік, такі, як Ляшко та Каплін.
Натомість, у нас в провінції «Політик року» таки є. Детальніше про це — у іншій статті номера. Безумовно — це суб’єктивне твердження, але, на думку редакції, найуспішнішим політиком у 2020 році в нашій місцевості був Микола Скрильник. І от цікаве спостереження. Скрильнику протягом ось уже двох каденцій своє місце під Сонцем, читай — головну посаду в сільраді, а потім в громаді, довелося буквально виборювати, ледве не вигризати в жорсткій конкурентній боротьбі, під прицілом недоброзичливців і конкурентів. А ось щодо Зеленського, із тих, хто «вгорі», і Копельця, із тих, хто «нижче», з усіх боків лунало: «Не заважайте працювати! Дайте час! Давайте допомагати!». Ну і? Надопомагали? Як взагалі можна уявити «допомогу» посадовцю, який має надавати послуги і отримувати за це пристойну зарплату?
Грошей йому дати чи погодувати із ложечки? Такі от суб’єктивні роздуми. А взагалі, свято наближається. Готуймося!
