Зараз написати текст із критикою Зеленського дуже просто. Володимир Олександрович просто блискуче і в максимально стислі терміни виправдав сподівання усіх, хто вважав його підставною фігурою, маріонеткою в умілих руках вітчизняних олігархів або просто «випадковим пасажиром» у великій політиці.
Адже сьогодні більшість із тих, хто пару років тому завзято перепощував у соцмережах агітаційні матеріали на підтримку «народного президента» і докоряв тим, хто насмілився сумніватися в щирості намірів як самого Володимира Олександровича, так і людей, які його оточують, чомусь притихли. Лише одиниці найбільш принципових прихильників продовжують захищати свого кумира. Та й то, швидше із прагнення продемонструвати власну принциповість.
Тому досить легко написати черговий текст і трішки позлословити з приводу легковірності українців, яких учергове дуже легко і з невеликими фінансовими витратами «розвели».
Але мені особисто немає за що критикувати Володимира Зеленського, як Президента України чи просто політика. Адже він, повторюся, виправдав усі мої сподівання.
Цілком можливо, що люди, які придумали і втілили в життя політпроект «Зеленський», і самі не сподівалися на такий грандіозний успіх. З першого разу — і в дамки. Без політичної партії, якої, до речі, і до цього часу немає, без програми і стратегії дій, без досвіду та перевірених часом і днями людей поруч, але Володимир Олександрович став Президентом України.
Що ж, вибори — процес ірраціональний, і вибір роблять серцем, а не головою.
Докоряти виборцям? А за що? Не можна ж сварити дітей за віру в Діда Мороза.
Зрештою, усі політики в меншій чи більшій мірі брешуть. А в наших реаліях людину, яка не буде брехати, просто не виберуть. Ну от уявіть, іде чоловік на вибори і каже правду:
- Україна є державою під зовнішнім керуванням, і позбавитися цього ми не зможемо ні за рік, ні за п’ять років.
- Покращення життя не буде ні сьогодні, ні через п’ять років.
- Друзів і братів в України немає. Нас усі намагаються використати у власних корисливих цілях. Тому сподіватися можна виключно на себе.
- Нам доведеться тяжко працювати за невелику зарплату. Ніяких багатоденних вихідних на свята не буде ні в мене, ні у вас.
- Тарифи будуть зростати.
- Усі пільги будуть скасовані, у нас немає на них грошей.
- За п’ять років корупцію ми не поборемо. Немає ні відповідних законів, ні людей, які будуть тих корупціонерів виявляти і саджати. Правоохоронна система згнила повністю.
- Подолати вплив олігархів дуже важко. Подолаємо, але не швидко
- Простих рішень — розстріляти, націоналізувати, забрати і поділити, не буде;
- Україна є виключно аграрною державою, тому забуваємо про космос, авіа та автомобілебудування.
- Я старатимуся, але не впевнений, що в мене вийде.
- Якщо все вийде, то перші результати отримаємо років через десять. Далі — швидкий розвиток.
Ну і? Хто вибере не те, що Президентом, а хоча б міським головою такого кандидата?
Тому, навіть якщо уявити, що до влади в Україні йтимуть дійсно освічені, чесні і розумні професіонали, то і їм доведеться дурити.
Так що нічого надто несподіваного і катастрофічного у нас в Україні не відбувається. Усе досить логічно і прогнозовано.
І зараз уже стає цікаво, який образ будуть українцям продавати на наступних виборах. Цілком можливо, що — сильного, суворого мужика, швидше за все, військового. Такого собі ледве не змовника, який із групою утаємничених товаришів, теж військових, будуть «наводити порядок». «Проба пера» із Смешком уже була. Але образ Голобородька виявився більш конкурентоспроможним.
І на завершення — про позитив. Сподіваюся, приклад Володимира Олександровича нарешті чомусь навчив українців. Хоча б тому, що кожного із нас можна обдурити, а вибір в політиці потрібно робити таки по розрахунку і за допомогою голови.
Любов і серце побережіть для більш приємних речей.
