Кілька останніх днів ми працювали в мене вдома. А цього разу домовились зустрітися на Зарічці, у будинку мого вчителя. Маленька кімната історика, поета, художника, громадського активіста Якима Іларіоновича Дубини затісна для нас обох (стелажі з книгами, рукописами, малюнками, газетами, документами). Та це не заважає спілкуванню.
Чиста українська мова, впевнений голос Якима Іларіоновича, його вміння зацікавити співрозмовника спонукають до творчої праці. Розробляємо оригінал макет нової книги Якова Дубини «Кобеляцький район».
Він показує знахідки старовинних речей.
— Це було в 1942 році. Найбільша повінь на Ворсклі вимила знаряддя праці, виготовлені з каміння: сокиру, молоток, ручну зернотерку та інше.
Приходимо до спільної думки, що обов’язково потрібно включити світлини з цих знахідок до книги. Пропоную йому доповнити видання і деякими фото 50-річної давнини з моєї колекції. Він погоджується.
Яким Іларіонович перегортає свої нотатки, документи. Що не аркуш, то все і його, і наша з вами історія. Тут посвідчення (за 18 років, з 1961 і до 1979 року) депутата Кобеляцької міської ради Якова Дубини. Це його депутатськими зусиллями на початку 60-х років електрифіковано Зарічку, населення якої з радістю позбулося ламп і каганців. У 1969 році проводив організаторську роботу серед населення, яке подало ініціативу побудови клубу. Клуб було збудовано руками населення безоплатно, і вступив у дію він у 1972 році на 150 місць. У 90-х роках розгорнув діяльність у керівних верхах міста і району з питання газифікації Зарічки, а серед населення — до виконання земляних та інших робіт. Газ підведено, отримав прізвище «мер Зарічки». Комісія міської ради (яку очолював Дубина) ініціювала ідею будівництва школи (стара, де я колись навчався, у той час була дуже переповнена, навчались у дві зміни). Цю ідею втілив у життя тодішній голова міськради Ігор Мірчук. У 1976 році школа була збудована.
На одному з аркушів, які переглядаємо, читаю, що в 1922 році партизани нашого краю, не чекаючи регулярних військ Червоної Армії, взяли владу в свої руки, а тому на з’їзді рад Кобеляцького повіту було прийнято рішення просити керівництво про перейменування Кобеляк у Партизанське.
Привертає увагу рукописна схема. Позначено дві церкви: Спаса-Преображенія, Михайлівська. На схемі — ряд вулиць, їх старі і нові назви. Так, вулиця Фрунзе носила раніше назву Михайлівська, бо вела до Михайлівської церкви, а провулок Кірова мав назву Преображенський, ним люди йшли до Спасо-Преображенської церкви. Вулиця Жовтнева носила назву Юр’івська, Першотравнева мала назву Покрівська (адже вела до одноіменної церкви), Дніпропетровська в давнину була Катеринославська, площа «Перемоги» значилась як Ярмаркова. Була в Кобеляках вулиця Кладбищенська, яку перейменували в Кооперативну, а згодом — у Огія. Вулиця Касьяна (колишня Леніна) в давнину мала назву Підгорна.
Місто наше змінюється, розвивається. Та завжди і цікаво, і корисно знати його історію, зберігати наші святині.
— Зарічка заселялася виходцями з козаків, — розповідає Яким Іларіонович. — Коли зруйнували Запорізьку Січ, вони розбрелися і поселялися, де могли. І мій прадід сам збудував хату. Я пам’ятаю лише залишки тієї хати. Там була збудована нова. У цій хаті і народився я. Тут, на Зарічці, проживаю й нині. Дідусь мій, Яким Іванович, був бідним, шив кожухи, усі обрізки збирав, віддавав замовнику й говорив: «Може складеш і ще жилетку пошиєш». Він був дуже чесною людиною з доброю душею, тому прихожани Спаської церкви і обрали його на виборну посаду старостою. У честь нього мене і назвали Якимом. У цю церкву їздила поміщиця з Василівки. Вона виписала собі з Німеччини садовода. А дєдушка Яким, який дуже любив дерева, узнавши це, запитав пані, чи не можна взяти прищепи з її саду. Вона дала згоду і заявила: «Я скажу садоводу, і він дасть Вам кращі сорти». Мій дідусь їде в ліс, вибирає дику кисличку, садить її в своєму саду і потім, коли вона приживеться (років через два, три), робить до неї сортові прищепи. Тому наші фрукти були красивими і смачними. Мама тільки стане на базарі, зразу їх і розпродає. Сад і нині в нас великий. Хоч посаджених дідусем дерев уже немає, але збереглися ще дві батьківські груші, а все інше посадив я. Любов до дерев у нас спадкова. Це та цілюща сила, що живить наш рід. У літописі за XIII століття монах пише, — продовжує розповідь Яким Іларіонович, — що на Україні багато людей жило довго, навіть по 100 і більше років. Є свідчення, що доживали й до 120-140 років, і більше. Маючи такий зрілий вік, вони були в працездатному стані, працювали фізично.
Я не відчував часу, слухаючи (як у ті далекі шкільні роки) розповідь свого вчителя.
Ми не повинні тішити себе думкою, що хтось за нас робитиме. Треба працювати щоденно і з повною віддачею сил.
Той, хто не тліє, а горить. Очевидно цей вислів відноситься і до краєзнавця Якима Іларіоновича Дубини — члена громадських організацій «Літератор», «Кобеляцький краєзнавець», «Кобеляцьке земляцтво», Почесного голови районної організації «Просвіта», Почесного громадянина міста Кобеляки.
Отаке життя мого вчителя, завжди в роботі.
Про Якима Іларіоновича Дубину його учень Василь Радченко написав: «Володіє він даром таким — вселяти віру в людину. У її власні сили. У доброту і щирість інших, у те, що світ цей безмежний не лише у в просторі й часі, про що говорив на уроках суспільствознавства, а й у великій любові людській».
