Доки в політиці гратимуть «Ґринджоли»?

У будь-якій сфері діяльності людини існують правила й норми, які регулюють взаємовідносини, а управління процесом, організацією, виробництвом якраз і є результат роботи цих правил.
Тепер давайте подивимося, як у нас відбувається управління на рівні держави. Звичайно, можна аргументовано говорити про слабкість і недосконалість існуючої законодавчої бази. Але якби всі без винятку працювали виключно в законодавчому полі, ми б з вами мали зовсім іншу Україну й абсолютно інший рівень життя. Та, на жаль, сьогодні закони не виконуються навіть на державному рівні.
До мене, як до голови профільної комісії обласної ради, надходить чимало звернень громадян зі скаргами на порушення різними структурами чинного законодавства і, відповідно, на бездіяльність правоохоронних органів. По-людськи співчуваю усім, хто звертається до мене зі своїми проблемами, усвідомлюю, що вчинили з ними несправедливо, не по закону, проте реально допомогти важко. Бо система взаємовідносин між «наділеними» владою й населенням вибудувана так хитро, що можна роками «ходити по колу», стукаючи в усі двері, а результату все одно не буде. Якщо не зарадили біді на місці, то куди б вище ви не адресували свою скаргу, пройшовши через десятки чиновницьких інстанцій, ваш лист буде відправлений з відписками назад, до тієї ж таки інстанції, звідки ви починали свій шлях у пошуку правди.
Як голова профільної депутатської комісії, я можу тільки написати депутатський запит до прокуратури, управління внутрішніх справ чи інших структур і чекати на відповідь. Більше того, навіть Полтавська обласна рада роками звертається до Верховної Ради, Кабінету Міністрів, Президента України з дуже конкретними пропозиціями, а нас все не чують. Без жодних політичних підтекстів скажу, що раніше, за радянських часів, місцеві ради та їхні депутати мали набагато більше можливостей для конкретного вирішення проблем.
Тепер ситуація цілком залежить від людського фактора: якщо на місцях є порозуміння між самоврядними органами та правоохоронними структурами, тоді складається співпраця, керівники чують представників народу, рахуються з їхньою думкою. В іншому разі на всі депутатські звернення чекає відписка. Переконаний, причина цьому те, що призначення керівників правоохоронних органів – і прокуратури, і управління внутрішніх справ – відбувається без будь-якого погодження з місцевою владою.
Що стосується судової гілки влади, то, на мій погляд, тут маємо ще більш недосконалу систему призначення суддів. Так, на перші 5 років роботи судді затверджуються Указом Президента України. І очевидно, що ці роки вони прагнуть дотримуватися законності. Це факт. Але після цього терміну суддю затверджують безстроково, і тоді, як кажуть у народі, він і йде у «вільне плавання». Добре, якщо суддя – глибоко порядна людина. А якщо ні?
У 2006–2007 роках представники усіх політичних сил обіцяли запровадити виборність суддів, проте досі це питання так і не вирішено. Не заперечую, робота у суддів нелегка і дуже відповідальна. У судовому процесі хтось завжди залишається незадоволеним. Але все-таки, якщо судове рішення приймають по справедливості й по закону, навіть сторона, що програла, сприймає його з розумінням. Недаремно Феміду, богиню правосуддя, зображують із терезами – древнім символом справедливості. Та при теперішній судовій системі шальки терезів, швидше, натякають на те, що треба щось на них покласти. Хто щедріше поклав – той і виграв. Звідси маса незадоволених людей і зневіра у правосудді.
За Конституцією, вся повнота влади в Україні належить народу, але про це згадують не часто. Нині Президент України пропонує на всенародне обговорення свій проект змін до Конституції. Я не юрист, але, будучи три скликання народним депутатом України, багато чому навчився. Тому абсолютно авторитетно можу сказати, що хто б не консультувався з народом, це будуть тільки консультації. Європейська комісія за демократію через право («Венеціанська комісія») свого часу зробила висновок, що в Україні внести зміни до Конституції чи прийняти нову Конституцію може тільки Верховна Рада України і ніхто інший. Тому не треба тут експериментувати.
У нас же все робиться під вибори. Чому Президент не вносив зміни відразу після свого обрання? Адже тоді й злодіїв можна було посадити у тюрми, і хоча б кілька із заявлених десяти кроків назустріч людям зробити, і повноваження між гілками влади розподілити.
Не можу погодитися з тим, що Прем’єр-міністр (хто б це не був) не має впливу на Національний банк України, на вертикаль виконавчої влади, хоча кандидатури, принаймні голів адміністрацій, погоджуються в Кабміні. Усвідомлюю, що в роботі Прем’єр-міністра є маса недоліків, та все ж дивно звучить критика Уряду з уст Президента, бо саме він вносив на затвердження Парламенту кандидатуру майбутнього Прем’єра, направляв своїх соратників працювати в Уряд…
І все-таки, якби державою керували здібні, обдаровані люди, які на ділі, а не на словах дбали про Україну, то їм би вистачило і наявних повноважень, і законодавчого поля. Згадаймо, як формувалася влада після останніх президентських виборів. На відповідальні посади в органи влади від низових структур і аж до найвищих у більшості випадків призначали людей абсолютно не підготовлених, без жодного управлінського досвіду, керуючись лише партійною належністю та наближеністю до впливових осіб.
Час показав, що «стояння на Майдані» виявилося замало для грамотного підбору кадрів – на першому місці мають бути професіоналізм і досвід. Бо якщо, скажімо, вікопомні «Ґринджоли» не мали таланту, то давно вже «списані в утиль», а невдалі політики, які прорвались до керівних посад, – все ще при владі, незалежно від народної оцінки їхньої діяльності.
Маємо не один приклад по області, коли сесії районних рад по кілька разів висловлювали недовіру керівникам відповідних райдержадміністрацій, та, попри всі закони і здоровий глузд, ніхто помилок у кадрових призначеннях не визнає.
Мені доводилося свого часу вивчати досвід організації влади у різних країнах Європи, Сполучених Штатах Америки. Так ось, у них регіональні керівники обираються, а не призначаються. Тому такий посадовець змушений звітувати про свою діяльність не лише перед своїм безпосереднім начальством, а й перед громадою.
Ми пережили 2004 рік, ейфорію так званого месії, який прийшов на Україну, щоб врятувати «маленького, пересічного українця». Люди тоді сліпо повелися на красиву ідею, яка на практиці виявилася мильною булькою. Не треба вірити гаслам, черговим щедрим обіцянкам. Хто б не прийшов на посаду Президента, життя кращим не стане. Якщо тільки змінювати одного політика на іншого, коли всі вони вже відчули смак влади, нічого доброго не вийде. Щоб життя поліпшилося, потрібно ввести нові правила взаємовідносин влади і населення. А пересічним громадянам хочу побажати завжди приймати рішення свідомо і свої права відстоювати.

Логін:
Пароль:
запам'ятати