От днями прочитав статтю під назвою «Батьки в білизні та порноатаки. Смішні й страшні історії дистанційного навчання». Вона була розміщена зовсім недавно, а точніше, 29 квітня поточного року на українському ресурсі британського видання Бі-Бі-Сі.
У статті йдеться про проблеми, які виникають під час дистанційного навчання в українських школах. Приводяться приклади. Там дітки дружно увійшли у віртуальний клас під одним іменем «Ярослав», в іншому місці школярі нібито потерпають від атак хакерів, які вриваються на урок і демонструють порнофільми. Ще десь у вчительки виник конфуз, коли в об’єктив камери потрапила киця, що почала лізти по шторах.
І нібито все правда. Усе — із життя. От тільки тих вчителів, дітей та їх батьків я ніколи не бачив і, напевне, не побачу.
Починаю говорити із людьми, яких знаю, яких бачу, які теж працюють в українських школах, причому не лише в кобеляцьких. Спілкуюся із батьками, чиї діти навчаються дистанційно.
І щоб ви думали? Вони говорять не про киць на шторах, не про кумедні чи навіть непристойні псевдоніми, які беруть діти. І навіть не про порноатаки.
Усі вони, а говорив із десятьма вчителями і такою ж кількістю батьків школярів, дружно, причому не маючи змоги змовитися, говорять про те, що дистанційний спосіб набуття освіти веде до катастрофічного зниження рівня знань.
Одна вчителька визнала:
— Якщо спочатку на віртуальні уроки «приходили» майже всі учні, то зараз (від автора: в тому ж квітні 2021 року, в тих же українських школах, що й у журналістів Бі-Бі-Сі) на зв’язок виходять двоє-троє.
Деякі педагоги стверджують, що бувають уроки, коли на зв’язок із ними не виходить взагалі ніхто.
Ще одна вчителька розмірковує:
— Ну я веду трудове навчання. Ну не виходять на зв’язок зі мною — це ще півбіди. Але ж є математика, фізика, українська мова, зрештою. Там — катастрофа. Діти просто не вчаться.
Можливо, це педагоги такі непрофесійні, що діти їх ігнорують? Та ні ж, майже усі із званнями, відзнаками якимось. Більше того, один із співбесідників навіть посаду директора школи займає.
Батьки теж дружно гудять «дистанційну». І стверджують, що їх діти хочуть нормально ходити у нормальну школу, а не годинами просиджувати біля смартфонів. І я особисто знаю й тих дітей!!! Знаю, що вони прекрасні, здорові, розумні.
І виникає відчуття, що живеш у двох паралельних реальностях. Одна — це та, про яку говорить влада і люди, яких називають журналістами. Інша, яку бачиш, чуєш, відчуваєш особисто.
І от яка із них є істинною? Можливо, таки помиляються оті всі вчителі та їх батьки? Можливо, вони, як зрештою, і автор цих рядків, просто не сприймають новітні технології?
Можливо все. А критерієм істини, як відомо, є практика. От тільки мені, зізнаюся чесно, не хотілося б потрапити на прийом до лікаря, який із першого класу школи і до закінчення інтернатури вчився дистанційно.
