Написав цей заголовок. Вирішив одразу «погуглити», чи є щось схоже в бездонних глибинах Інтернету. Одразу видало фільм із такою назвою. Прочитав анотацію до нього. Зрозумів, що такого фільму не бачив. Напевне, й не побачу. Часу не вистачає «на кіно».
У вас не виникає відчуття, що ми живемо в занадто швидкому світі, де навіть Бог став цифровим? У світі, де все матеріальне стало доступним, де комфортність і легкість людського життя досягли небаченого в людській цивілізації рівня. А от щастя більше не стало.
Колись мав дискусію із колегами по роботі. Вони набагато молодші, більш «просунутіші», із ентузіазмом сприймають загальну «оцифрованість» життя, коли електронні системи роблять реальністю справжні дива, коли, не виходячи із дому, можна працювати, витрачати зароблені гроші, отримувати товари і послуги, навіть одружуватися. Ні черг, ні штовханини, все блискавично, із цифровою швидкістю.
Я погоджуюся із тим, що зараз чимало справ можна вирішити за допомогою електронних сервісів і цифрових гаджетів. Але ж… Але задаю колегам і собі запитання. А чому раніше, коли не було Приват 24, Дії, інтернет-магазинів і багато чого іншого цифрового, у мене вистачало часу на те, щоб вистояти десь на пошті величезну чергу, а потім ще переробити купу справ? А зараз інколи зайти в «приват» і провести платіж не встигаєш. Або забуваєш. Старість, кажете? Можливо, від вікових змін нікуди не подінешся. Але ж і молодші не встигають.
Світ дійсно став якимось шалено швидким. І здається, що не лише процеси в ньому, а сам час пришвидшився.
Так, у будь-якій сфері людського життя перемагає найшвидший. Не найсильніший, не найрозумніший, тим більше, не найдобріший, а той, хто швидший. Той, хто швидше прийме рішення, напише статтю, зніме сюжет, зрозуміє тенденцію, завдасть удару.
Ця швидкість приносить так званий успіх, так звану перемогу. Але ж… Але ж і вбиває.
Згадати про швидкість, яка вбиває, примусила чергова трагедія на автодорозі поряд із Кобеляками. У дорожньо-транспортній пригоді на Н-31 13 травня загинули колеги-журналісти Володя Непийпиво та Костя Худолій. Знав їх особисто. Знав, куди вони в той день їхали. Навіть зустрітися планував. Але сталося непоправне.
Світлі хороші хлопці були. Вічна їм пам’ять.
І от, після цієї трагедії знову задаєшся питанням. Чому це сталося? Так, була необачність водія, так, дорога Н-31 в плані безпеки учасників дорожнього руху викликає аж занадто багато нарікань. Хоча про це, про об’єктивну ситуацію із безпекою на «бетонці», — в іншому матеріалі номера.
Але є, на мою суб’єктивну думку, ще одна причина. Нова дорога додала швидкості. Дружина, яка водить автомобіль, але їздить дуже обережно, розказує, що коли вона їде з Кобеляк до Бутенок із швидкістю 90 кілометрів за годину, то її обганяють, як «стоячу». Причому, не лише власники сучасних «іномарок», а й фури та ті, хто їздить на продукції російського автопрому.
І от, виникає думка, що всі ці численні аварії на новій автодорозі якраз і пов’язані зі швидкістю. Згадайте ж, по отій старій роздовбаній однополосній і одноколійній всі «тяглися». Матюкалися і «тяглися». А зараз всі насолоджуються комфортом і «летять».
А швидкість, вона ж, як виявляється, вбиває. І можливо, наш мозок, наші рефлекси просто не встигають за пришвидшенням не лише автомобільного руху на новій дорозі, а за загальним пришвидшенням життя. І оця швидкість якщо не вбиває фізично, то не дає можливості, не дає часу, щоб просто насолоджуватися кожною прожитою миттю, кожною секундою життя.
І напевне, дійсно успішною людиною, людиною, яка дійсно осягла мистецтво жити, є не той, хто найшвидший, найбагатший, найсильніший. А той, хто навчився нікуди не поспішати.
Якось так. Тільки не подумайте, що когось чомусь у цій статті навчаю. Сам такий, сам незрозуміло куди і навіщо «лечу». І ніяк не навчуся мистецтву жити, не поспішаючи. Гарного дня усім. І не поспішайте, устигнете.
