Не так давно, а точніше 8 травня, вся громада Кобеляк раділа урочистій події — після десяти років важкої і напруженої роботи був відбудований Свято-Покровський храм. Освячення храму провів Високопреосвященніший митрополит Полтавський і Миргородський Филип. І зараз, через місяць після цієї події, напевне, варто пригадати непросту, інколи трагічну історію однієї з кобеляцьких церков.
Сьогодні вже неможливо сказати, коли саме була хрещена територія сучасної Полтавської області. Але відомо, що Полтавщина і Кобеляки входили до Переяславського князівства. А Переяславська Єпархія існує з ХІ століття. На жаль, відомостей про той період православного життя нашого міста не збереглося, але можемо з упевненістю сказати, що тут жив народ, який мав віру в Бога. Найбільш ранньою задокументованою згадкою про місто Кобеляки є карта французького інженера Гійома Боплана та опис турецького мандрівника Челебі.
З 1648 року Кобеляки стають сотенним містечком Полтавського полку. У містечку, де проживало дев’ять тисяч жителів, діяло вісім православних церков, а наприкінці ХVІІІ ст. — десять. Такої кількості храмів не було в жодному повітовому місті губернії.
Першу згадку про Покровську церкву маємо з 1790 року. Вона була дерев’яною, холодною, біля неї збудована дзвіниця. Відомо, що спершу церква була на тому місті, де зараз знаходиться спортивний майданчик Кобеляцької ЗОШ № 3. Під час правління богоненависницької влади, приблизно в 1927 чи 1929 році, церкву зруйнували. У районі не залишилося жодного храму.
Та Господь милостивий послав у Кобеляки ієромонаха Ієроніма, який відродив Покровську церкву. Під керівництвом батюшки декілька православних сімей купили будинок і перебудували його під церкву. З 27 грудня 1943 року в Кобеляках почав діяти Свято-Покровський молитовний будинок, єдиний на весь район. Трудолюбивий та боголюбивий ігумен Ієронім головним у житті вважав молитву. Народився він у 1881 році в православній родині. Прожив дуже складне життя. Вихованець Свято-Троїцького Іонівського монастиря вже в 1910 році став ієромонахом, служив на фронті під час Першої світової війни, був заарештований і засланий у Темниківський табір до Мордовії, за бажання служити Богу. Ігумен Ієронім розумів, що в такий час, коли за віру вбивають, не можна побудувати справжній храм, тому він купував будинки і в них облаштовував церкви.
За кожну таку церкву ієромонах Ієронім потім відбував покарання. Десять років мучився батюшка на будівництві Біломорсько — Балтійського каналу, прорубував у скелях і в кам’янистій північній землі штучну судноплавну трасу. У нашому Свято-Покровському молитовному будинку служив недовго, бо в 1949-му його знову заарештували.
Отож, наш храм продовжував жити і молитися під керівництвом інших настоятелів. Усі вони є частиною історії храму.
У 1962 році настоятелем Свято-Покровському молитовного будинку стає протоієрей Іван Винник. Його долю теж не можна назвати легкою і щасливою. Теплячий, безвідмовний, люблячий батюшка був дуже сумирної вдачі і постійно переживав різні гоніння. Він з великою любов’ю повторював всім, хто до нього приходив за допомогою: «Так, так, дитинко, молись». Батюшка Іван служив Богу і людям 53 роки, з яких 27 років — у нашому Свято-Покровському храмі, служив до самої смерті.
(Закінчення — у наступному номері)
