Саме до такого висновку приходять жителі Бринзів, Сінного, Мартинівки та інших великих і малих населених пунктів Кобеляцької громади. Їх обурює несправедливість під час розподілу земельних ділянок. А «корінь зла» вони вбачають у діях керівництва громади. І вже говорять про це «вголос», не боячись відеокамери.
У вівторок 20 липня знімальна група «ЕХО» побувала у малесенькому селі Сінне, що на території колишньої Василівської сільради, зараз — Кобеляцької громади.
Про зустріч ми домовилися заздалегідь. Люди кілька разів телефонували і прохали приїхати до них в село, щоб написати і зняти репортаж про те, як їх залишили без луків та пасовищ, за якими вони десятиліттями доглядали.
Один із учасників зібрання Віктор Крюков по його завершенню, скрушно зітхнувши, мовив:
— А я був за громаду. Думав, що коли наші, а не полтавські (від автора: чиновники) керуватимуть, то нам буде легше землю отримати. А виявилося все навпаки. Наші ж своїх без землі і залишають. І роздають її невідомо кому.
Зібрання відбулося біля будівлі колишнього сільського магазину. Напівзруйнований обшарпаний будинок вельми символічно характеризував ситуацію у таких маленьких селах, як Сінне. Вони, ті села, із катастрофічною швидкістю вимирають. І не лише урбанізація є тому причиною. Українська влада, як у Києві, так і на місцях, робить усе можливе і неможливе, аби подібні населені пункти зникли з лиця Землі.
Причина банальна, як для України. Це — земля. Адже у тому ж Сінному нині проживають близько трьох десятків мешканців. А поряд — сотні гектарів ще не розораних луків та пасовищ. І от ці сотні гектарів є потенційним прибутком, а люди, які живуть поряд, — баластом, що заважає заробляти вітчизняним скоробагатькам та корумпованим чиновникам.
Та про все — по порядку. Не дивлячись на невелику чисельність мешканців Сінного, на зібрання прибули зо два десятки людей. Були, як кажуть, і малі, і старі. Приїхали і жителі сусідніх Бринзів та Мартинівки.
Проблема у всіх одна — земля. Точніше, луки і сінокоси, які вже забрали в приватну власність. Забрали із легкої руки міського голови Олександра Копельця та міських депутатів.
Пояснює Надія Резвєцова із Мартинівки:
— У нас в селі череда велика, як по нинішніх мірках, — сімдесят корів. У таких селах, як наші, у людей за відсутності роботи саме корови є єдиним джерелом скромного прибутку. І от зараз кобеляцька влада нахабно у нас забрала луки і пасовища. Залишили лише болота і солонці, які не розорюють, тому що там нічого не росте. Але там не росте і трава. І наші корови залишаться голодними.
Говорить Володимир Крюков із Сінного:
— Навіть у Земельному кодексі записано, що люди, які більше чим 15 років за землею доглядали, не маючи документів, повинні мати першочергове право на її отримання. А нам усім, чуєте, усім місцевим жителям, кобеляцька влада відмовляє в отриманні землі. Натомість, її роздають дніпрянам, кобелячанам, які, напевне, навіть не знають, де ті Сінне і Бринзи. Ми навіть по 2 гектари не просимо. Залиште нам для утримання корів хоча б по вісімдесят «сотих». Ні, цього ж не дають. Кажуть, що будемо з аукціону право на оренду вигравати. А самі без будь-яких аукціонів на кожній сесії, без обговорення, роздають по кілька тисяч гектарів. Це не корупція?
Ніна Воронько:
— Це я вам дзвонила, що Копелець луки розорює. Ні, його самого у тракторі не бачила. Але коли ми тут заколотилися, був тут і він, і його син, і Василь Гордійко. Гордійкова техніка тут неспроста і днює, і ночує. Думаю, вони на нашу землю око поклали. У нас всі в селі говорять, що тут землю і міський депутат Василь Рафальський отримав. То виходить, що вони там, у Кобеляках, — царі, а ми тут — безправне бидло.
Проїхали ми і на луки. Корови селян доїдали останню траву. Деякі паслися вже на дорозі. А поряд потужна техніка перевозила тюки із скошеним сіном. Тракторист, який працював, не захотів називати підприємство, де він трудиться. Але в ході розмови прозвучала згадка про агрофірму «Урожай», якою керує радник і друг кобеляцького міського голови Василь Гордійко. Місцеві жителі дружно стверджували, що ще два трактори, які стояли на в’їзді в село, належать саме цьому підприємству.
Схеми прості і дієві
На зібранні люди висловлювали претензії і до свого земляка Олександра Турпетка. На їх думку, йому надали «сінокос розбрату» розміром у чотири гектари за якимось незрозумілим блатом.
Селяни казали:
— Ви ж подивіться, і техніка Гордійкова біля Турпетка базується. І йому чомусь земельку без проблем дали, а нам — зась.
Самого Олександра Турпетка на момент нашого візиту вдома не було. Натомість його мама розповіла, що їм теж кілька разів відмовляли у виділенні землі. Відмовляли і в Полтаві, і в Кобеляках. А потім запропонували самим знайти вільну ділянку і без проблем виділили її.
Олександр Турпетко зателефонував дещо пізніше і запропонував зустрітися. Чоловік показав «свіже» рішення сесії Кобеляцької міськради від 14 липня, яким йому вже затвердили право на безкоштовні два гектари землі.
Він пояснив:
— От якби оті люди, які вас викликали, теж такі документи показали. Впевнений, що у них їх немає. А користуються наділами по 10-15 гектарів.
У принципі, до самого Олександра Васильовича питань найменше. Так, документи він вже виготовив усі. Так, приступив до обробітку трішки раніше, чим їх отримав. Але це є нормою в Україні.
Та більш глобальних питань після зібрання у Сінному стає все більше.
Головне із них — кому ж кобеляцька влада на кожній сесії без проблем і обговорень роздає тисячі гектарів землі?
Тут мова може йти про просту, але дуже дієву схему. Люди, наближені до теперішньої влади, знаходять кілька сотень безземельних громадян України, а такі бази даних давно існують, оформлюють на них без проблем по 2 гектари землі, через довірених осіб виплачують по 300–500 доларів і фактично отримують ту землю у приватну власність. Так, ті гектари номінально є власністю підставних «пупкіних» і теоретично ті люди можуть передумати та користуватися ними самостійно. Або віддати іншому орендареві. Але тоді будуть задіяні певні кримінальні структури.
Що робити?
Це одвічне питання, яке раніше хвилювало виключно російську інтелігенцію, зараз дуже хвилює українських селян.
Загальні поради наступні.
Перше. Нікого і нічого не боятися. І про все говорити вголос. Корумпована влада цього боїться найбільше. У Кобеляцькій міській раді чудово розуміють, що «накопати» на них кримінал дуже легко. Поки що «дах» рятує.
Розуміють, що ні прокуратура, ні поліція поки що в ситуацію втручатися не будуть. Але й розуміють, що в разі справжнього бунту полтавський «дах» не врятує. Тому розголосу бояться всі.
Друге. Будь-яка влада, надто українська, розуміє лише силу. Ніякі прохання на неї не діють. Тому люди і повинні застосувати саме силу. Законну, безумовно.
Тому вже зараз селяни мають згадати, що восени мине річний термін «недоторканості» міського голови Олександра Копельця. І вони можуть почати процедуру його відставки. За народною ініціативою. Так, це важко, але при згуртованості можливо.
І повірте, тоді кобеляцькі «царі» різко змінять своє ставлення до «бидла».
