Схоже, що нинішня влада не має межі в своїй зажерливості. Користуючись нагодою і можливістю, вона роздає, фактично, продає землі, якими селяни користувалися десятиліттями. І якщо мовчати і покірно схилити голову, то через рік-два почнуть розорювати будинки із живими людьми.
Розповім ситуацію, що виникла в Деменках. Думаю, що вона є типовою і для всіх інших населених пунктів Кобеляцької громади. Та що там громади — усієї України.
Колись давно, десятиліття тому, на деменківських землях господарював радгосп. Згадую про це виключно для того, аби нагадати сьогоднішнім чиновникам, що приватизовувати радгоспівські землі було набагато важче, аніж ті, де були колгоспи. А то нам зараз деякі зовсім молоді, навіть юні чиновники-землевпорядники докоряють, що ми довго чекали і не скористалися своїм правом на приватизацію. Ага, спробував би той хлопчина це зробити, будучи простим смертним і живучи в Деменках.
Та повернемося до суті справи. Ми, жителі Деменок, у своїй більшості маємо в приватній власності по 0,25 гектара землі для обслуговування житлового будинку. Але тридцять років користувалися додатковими 11 «сотками», що нам колишня сільрада виділила в тимчасове користування. Поясню, чому так сталося.
Живу в Деменках на вулиці Молодіжна. Будинок, який ми спорудили із нині покійним чоловіком, є останнім. У свій час ми хотіли приватизувати невеличку земельну ділянку, розташовану поряд. Але в сільраді сказали, що згідно із планом забудови там має бути вулиця із житловими будинками. Саме тому і нам, і іншим сусідам оті згадані 11 «соток» і дали виключно у тимчасове користування.
Ну ми й користувалися цією «добавкою» з 1991 року. Аж ось настав рік 2021-й. Відкрили ринок землі. І почалося…
У серпні цього зловісного 2021-го ми дізнаємося, що оті наші городики в кількості восьми штук уже віддані під приватизацію одному місцевому жителю. І його гектарний наділ буде розташований так, що ми й підійти не зможемо до тих своїх городів, котрі таки змогли у свій час приватизувати.
Тобто ми, як законослухняні громадяни, сиділи і чекали, не зазіхали на землю, призначену для забудови. А потім дізналися, що то вже й не забудова зовсім, а земля сільськогосподарського призначення. Хто і коли змінив цільове призначення, ми спробували дізнатися в кобеляцькій міськраді. Не вдалося. У земельному відділі нас добре, що прямо не послали.
Пішли «на ковер» до Копельця. Висловили йому своє обурення. Адже без його розчерку пера такі справи не робляться. І чому ту землю першочергово не запропонували людям, які десятиліттями її обробляли?
Вислухав, пообіцяв створити якусь комісію і розібратися.
Чекаємо. Сподіваємось. Без лук і пасовищ ми вже залишились. Можливо, хоч вулицю нам залишать.
