Вхід | Реєстрація

Тридцять років пошуків

Тридцять років пошуків

Олег Охріменко, інвалід, який живе в Білоконівці, ніколи не бачив свого батька і дядька. Протягом кількох десятиліть чоловік намагався знайти рідних для нього людей. І ось, завдяки телевізійній програмі «Чекай на мене. Україна» його мрія здійснилася.

Олег Охріменко не читав знаменитий роман Габрієля Гарсії Маркеса «Сто років самотності». Але його власне життя досить подібне до долі більшості персонажів культового твору, за який Маркеса нагородили Нобелівською премією в області літератури. У всякому разі, самотності в житті Олега більше, аніж достатньо. Але вистачає й віри в життя, у те, що все в нього буде добре, а мрії мають здатність збуватися.

Про життєві перипетії жителя Білоконівки Олега Охріменка ми вже неодноразово розповідали на сторінках «ЕХО». Чоловік пересувається на інвалідному візку, живе сам у малесенькому селі «на краю» кобеляцької географії. Але, не дивлячись на всі об’єктивні та суб’єктивні проблеми, не втрачає оптимізму та віри в життя. А його активності можуть позаздрити навіть абсолютно здорові молоді люди. Як і умінню ставити перед собою мету і досягати її.

Свого батька Олег не бачив ніколи

Більшу частину свого життя Охріменко прожив у Білоконівці. Хоча народився в містечку Радомишль, що на Житомирщині. Там його мама познайомилася із Валерієм Охріменком. У них народився син Олег. Але молоді люди швидко розлучилися, і маленький Олег зростав уже на Полтавщині під опікою своїх дідуся та бабусі. Тому свого рідного батька чоловік просто не пам’ятає.

Олег згадує:

— Я маму ще з дитинства про батька розпитував. Але вона мені майже нічого про нього не розповідала. Коли трішки підріс, розказала, що ще в молодості його посадили в тюрму. І з того часу вони не бачилися і не спілкувалися між собою. Але я завжди хотів його знайти і хоча б побачити. Бо мені рідні говорили, що я на нього дуже схожий.

Кілька разів Олег Охріменко пробував знайти батька. Навіть їздив у Радомишль, де народився.

Розповідає:

— Я після служби в армії працював у Києві, водієм. І от послали мене у відрядження аж у Чоп. Їхав я величезною вантажівкою. Проїхав половину України. У тому числі й Житомирщину. І от, проїжджаючи поряд із Радомишлем, вирішив трішки змінити маршрут слідування і завернути в це містечко. Пам’ятаю, ще мене «даїшники» зупинили, почали розпитувати, чому маршруту не дотримуюсь. Я їм пояснив, що хочу батька знайти. Зрозуміли, відпустили. Але я батька не знайшов. У паспортному столі зі мною не захотіли навіть говорити.

 

Допомогла тюрма

Дивно це звучить, але перший успіх у пошуку родичів прийшов тридцять років тому... у тюрмі. Олег Охріменко зізнається, що не дуже любить розповідати про цю частину свого життя.

Олег «відсидів» дев’ять років. За вбивство. Якщо говорити офіційною мовою вироку — за нанесення тяжких тілесних ушкоджень, що спричинили смерть потерпілого.

Багато років тому на очах у Олега раніше засуджений чоловік, програвши в карти, гострим краєм розбитої пляшки (на жаргоні — «розочка») вдарив у шию маленького хлопчика, школяра. Згодом хлопчина помер. Розлючений, «підігрітий» алкоголем Охріменко одразу ж почав гамселити недолюдка, який підняв руку на дитину. І побив так, що той від отриманих травм помер.

За цей злочин Олег Охріменко «отримав» дев’ять років позбавлення волі. Будучи в колонії, працював писарем, адже мав дуже гарний почерк. І от, переписуючи дані кількох засуджених, які щойно прибули, Олег звернув увагу, що один із них був родом із Радомишля. Знайшов цього чоловіка, почав розпитувати. І виявилося, що той добре знає Петра Охріменка, рідного дядька Олега по батьківській лінії. Через родича засудженого Олег передав листа дядькові Петру. Той відповів, навіть фотографію прислав. Так Олег уперше побачив свого близького родича. Але зустрітися так і не вдалося.

 

Чекав, чекав, а потім вирішив діяти

Після того минули ще кілька десятиліть. Аж доки не настав 2021 рік. У березні цього року  Олег Охріменко подзвонив на редакційний номер програми «Чекай мене. Україна».

Чоловік пояснює:

— Я цю програму люблю. І дивлюся з 2001 року. Усе сподівався почути, що мене хтось шукає. А потім вирішив діяти сам. Думаю, якщо мене ніхто не шукає, то чому б не спробувати пошукати самому, через журналістів. Мені одразу відповіли, записали мої дані, дані про дядька і батька. Дзвонили з Києва і навіть з Москви. Сказали, що зацікавилися моїм випадком і спробують допомогти.

Минули ще кілька місяців. І ось  у жовтні до Охріменка знову зателефонували з київської редакції програми «Чекай мене». І сказали, щоб чекав у гості журналістів.

Олег говорить:

— Я вже зрозумів, що когось знайшли. Інакше б не приїхали. Але кого саме відшукали журналісти, мені не сказали.

Журналісти з Інтера приїхали в Білоконівку 27 жовтня. Олег повідомив про це редакцію «ЕХО» і попрохав теж приїхати в село.

Пояснив:

— Трішки хвилююся. Це я зі своїми балакучий. А з київськими журналістами можу й два слова не зв’язати. Приїдьте, мені спокійніше буде.

Ми приїхали. І зняли відео про те, як колеги знімають сюжет про Олега Охріменка.

Кияни нам одразу розповіли, що знайшли в Радомишлі дядька Олега. Але самому Охріменку про це не говорили аж до закінчення зйомки. Тримали інтригу.
Хоча, коли через дві години зйомок задали Олегу запитання «Як ви думаєте, кого ми знайшли?», той миттєво відповів:

— Думаю, дядька Петра.

...Фіналом зйомок за сценарієм мала стати розмова племінника та дядька по відеозв’язку. Але тут виникла проблема. Справа в тому, що в Білоконівці не те що Інтернет, а навіть мобільний зв’язок «кульгає».

Довелося терміново допомагати колегам. Всадили Олега в свою машину і вирушили у Чорбівку в пошуках Інтернету. Зрештою, знайшли. Родина Власенків люб’язно надали для зйомок і зв’язок, і свою хату.

І ось через тридцять років пошуків Олег Охріменко побачив «вживу» свого дядька. І дізнався від нього трішки про батька. Валерій Охріменко після численних «відсидок» осів у Казахстані. Там одружився, у шлюбі народилася донька.

....Дядька Олег Охріменко знайшов. Але пошуки батька ще тривають. Можливо, до січня 2022-го року, коли орієнтовно вийде в ефір сюжет, знятий у Білоконівці, журналісти «Чекай мене» знайдуть і його. Адже мрії таки збуваються, якщо не просто мріяти, а діяти. Не дивлячись на свій соціальний статус, вік та стан здоров’я.

Олег Охріменко діяв. І мрія збулася.


Автор: Ігор ФІЛОНЕНКО, «ЕХО»

Дізнавайтеся першими найважливіші і найцікавіші новини України та Полтавщини – підписуйтеся на наш Telegram-канал та на сторінку у Facebook
5 листопада 2021, 16:57 | Полтавщина | Цікаве
1. Fed654Frumos / 5 листопада 2021, 18:41
От послухаєш зеків,ну всі Робін Гуди.Ні один заслужено не сидів.Ну схуялі програвший у карти різав школяра?Чи він малому програв?Хоч би байку більш-менш правдиву видумав.Гени пальцем не роздавиш,папашка з зони не вилазив,от і нащадок там опинився.
Додати коментар

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
Вам необхідно зареєструватися, або увійти під своїм логіном




Завантажуємо курс валют
Останні коментарі

Зачекайте, йде завантаження...

Логін:
Пароль:
запам'ятати


Реєстрація | Нагадати пароль

Шановні водії!

У зв’язку зі значним погіршенням погодних умов та сильної хуртовини частина траси Р-52 у Царичанському районі являєтсья непридатною до використання!

Служба порятунку звертає Вашу увагу на те, що вирушаючи у таку погоду в дорогу Ви йдете на це на свій страх і ризик - у випадку неможливості вибратися із снігових заметів на дорогах чекати допомогу можливо прийдеться досить довго.

Тому рекомендується відмовитися від подорожей автомобілем до стабілізації ситуації