Вхід | Реєстрація

«Я вже помер», або Чи легко бути патріотом?

«Я вже помер», або Чи легко бути патріотом?

Переселенець із Донецька, якого у свій час посадили в тюрму через український прапор над будинком, уже шість років живе в нелюдських умовах. І відчуває себе непотрібним державі, за символ якої втратив усе в цьому житті.

50‑річий Геннадій Шадрін живе у Вільховатці. Хоча більшу частину свого свідомого життя провів у Донецьку. Чоловік виїхав з окупованого міста через свою патріотичну позицію. Але в українській частині України йому теж ніхто не зрадів. І зараз Геннадій живе в жахливих умовах, фактично в абсолютних злиднях. У нього немає не те, що газового опалення і нормальної питної води. За словами чоловіка, у нього немає навіть шкарпеток та, вибачте за натуралізм, трусів.
Живе, а якщо говорити точно, виживає, переселенець за рахунок випадкових заробітків та підсобного господарства. Він утримує кількох кіз і продає їх молоко. А ще — копає односельцям городи, рубає дрова та інколи працює на громадських роботах. Держава Україна, за словами Шадріна, його давно похоронила, а єдиний і останній благодійник, який ним опікувався, помер у травні цього року. Дружина його покинула ще в далекому 2015 році, забрала із собою доньку і повернулася в Донецьк.

Та, не дивлячись на всі проблеми і відсутність допомоги від держави, у малесенькій кімнатці, де Геннадій Шадрін живе разом з котами, на видному місці розташований державний прапор.

А все ж було так добре

Судячи з фотографій, які Геннадій Шадрін зберігає, те мирне довоєнне життя складалося в чоловіка добре. Він жив у Донецьку. Працював на різних роботах водієм. Доводилося і в бригаді «швидкої допомоги» трудитися, навіть пологи приймав. Шахтарів возив на роботу. А перед самим початком бойових дій працював на автокрані.

Мав сім’ю, виховував із дружиною доньку Марію, займався фізкультурою, парашутним спортом, захоплювався фотографією. Їздили відпочивати в Крим.

Усі ці світлі моменти із життя зараз залишилися лише в спогадах та на фотографіях із альбому.

Можна так сказати, що життя пішло шкереберть. Зараз у нього немає нічого, окрім чотирьох кіз, трьох цапів, трьох кішок та собаки. Хата у Вільховатці, у якій живе, і та за документами йому не належить.

І все це відбулося, якщо вірити розповіді біженця, не через пристрасть до алкоголю чи якийсь інший порок, а через його принципову проукраїнську позицію.

Чоловік розповідає, що завжди займав чітко виражену патріотичну позицію. Живучи в Донецьку, ніколи цього не приховував. У свій час агітував і голосував за Ющенка.

Коли росіяни почали захоплювати Крим, пішов у військкомат, записуватися в армію добровольцем. Каже, що був шістнадцятим у списку. Але його не взяли.

Геннадій розповідає:

— Я давно бачив, що відбувається в Криму і Донецьку. Бачив, як ще в 2012 році в Донецьку почали скупляти нерухомість росіяни. Навіть звертав на це увагу Служби безпеки України. Але вона на мене уваги не звертала.

 

Прапор, полон, викуп

А потім настав 2014‑й рік. І Донецьк перестав бути українським містом. Але впертий Шадрін не зняв державний прапор з будинку.

І до нього прийшли озброєні люди. І забрали в тюрму. Там він пробув два місяці. Сидів разом з військовополоненими. Це були українські солдати, яких захопили в полон під час бойових дій біля Старобешево. За словами, тих хлопців дуже били.

А одного дня їх разом вивезли із тюрми, вишикували в колону і під конвоєм провели по Донецьку. Було досить моторошно. Місцеві жителі плювали на полонених, проклинали їх, намагалися бити.

Геннадій згадує:

— Нас могли розтерзати. Тут віддаю належне конвоїрам. Вони відганяли від нас розлючений натовп.

Через певний час військових, із якими він перебував у тюрмі, обміняли. Але оскільки Шадрін не був військовополоненим, до програми обміну не потрапив. Його за 5 тисяч гривень викупили батьки.

 

Сто грамів відписок

Звичайно, подальше життя в Донецьку вже було неможливим. І Шадріни переїхали в Дніпро. Там їм дали кімнатку в гуртожитку площею у 15 квадратних метрів. Ні роботи, ні соціальної допомоги, ні підтримки від держави не було. А головне — не було й перспективи, що біженцям хтось буде допомагати.
Через два місяці поневірянь дружина забрала доньку і повернулася в Донецьк. А Геннадій переїхав у Вільховатку. Туди його запросив товариш по полону.
Переселенець продав свої «Жигулі» і за виручені купив маленький будинок. Але документів на право власності в нього немає й до сьогодні.

За його словами, ніхто із представників влади йому не допоміг. Хоча він писав звернення у різні інстанції — аж до Адмінстрації Президента України. Але далі справа закінчувалася відписками. Із цього приводу біженець резюмує:

— Нікому я в Україні не потрібен. І Порошенко, і Зеленський для мене — звичайні бариги. Я й не голосував за них. Усі думають лише про власну вигоду. У мене таке враження, що я для України вже помер. Влада про мене згадала лише одного разу. Хотіли в армію на війну забрати. Із військкомату приїжджали. Але я відмовився проходити медичну комісію. Сказав, що я вже там був, досить. Якщо ж прошу допомоги, то мені відповідають відписками. Я якось зважив ці папірці. Уже на сто грамів відписок набралося.

Взагалі Шадрін добрим словом згадує лише односельців, які допомагали йому продуктами, і священика греко-католицької церкви отця Андрія Буняка.
Каже:

— Отець Андрій єдиний, хто про мене опікувався. Він дійсно милосердна людина. Але, на жаль, він навесні помер від коронавірусу.
Живе Геннадій за рахунок продажу козячого молока. А ще має цапів, і вони парують сільських кіз. За це власнику тварин платять по сто гривень. Але зараз кози практично не дояться.

Дрова для того, щоб обігріти свою оселю, Шадрін уже заготовив. А ось про гігієну, за його словами, забув до літа. Саморобний душ у його хатинці є. Але приймати його в холодну пору року ризиковано для здоров’я. Натомість у хаті є унітаз, зроблена каналізація.

Взагалі ж, побутові умови просто жахливі. Нагадують прочитане про життя в Середньовіччі. Хоча телевізор є.

 

Сюжет для Раша Тудей

Колишній вільховатський сільський голова Олександр Скляренко про Шадріна знає. Він у телефонній розмові розповів:

— Геннадій — чоловік із складним характером. Роботу ми йому пропонували. Але він явно не «горів» бажанням косити бур’яни. У селі сезонна робота є, адже поряд — великий яблуневий сад. Там платять зарплату вчасно. Але ж він, чомусь, там не працює. Взагалі, я звернув увагу, що в нього в трудовій книжці кілька десятків записів.

…Напевне, істина, як завжди, десь посередині. І характер у Шадріна дійсно складний. Ну, людина із простим характером у Донецьку в 2014 році український прапор вивішувати не буде.

Але й допомоги чоловік таки потребує. І матеріальної, і психологічної.

Можливо, цю статтю прочитають люди, які люблять хизуватися своїм патріотизмом. Та й допоможуть чоловіку, який, за його словами, постраждав за український прапор. Адже ходити по Кобеляках у вишиванці — легко і просто. Ще легше — писати пости в соцмережах. А в реальному житті все складніше.

А взагалі, якщо уявити, що у Вільховатку приїдуть журналісти із Раша Тудей, то сюжет про Шадріна для російської пропаганди буде знахідкою.


Автор: Ігор ФІЛОНЕНКО, «ЕХО»

Дізнавайтеся першими найважливіші і найцікавіші новини України та Полтавщини – підписуйтеся на наш Telegram-канал та на сторінку у Facebook
16 листопада, 12:31 | Кобеляки | Цікаве


1. orakul / 22 листопада, 22:13
Ну,блін, клад а не стаття разом з відео. Миколайовичу, так можна схлопотати за видачу тіпа державної таємниці і державну зраду. Ну по перше, чоловік явно хворий. Йому треба зробити групу інвалідності і буде йому сяка така допомога. Але тоді можуть претендувати на інвалідність і табуни свідомих.
А тепер по суті написаного і сказаного.
"Чоловік виїхав з окупованого міста через свою патріотичну позицію"
Ким окупованого? Жителями Донецька? В чім його патріотизм? В тім, що йому не такі люди на Донбасі? Так йому не такі навіть рідні батьки, не така дружина і навіть донька. Це патріотизм? Та це класична психіатрична клініка. Хоча... саме це чомусь і вважають на Україні патріотизмом.
Йдемо далі. "...пішов у військкомат, записуватися в армію добровольцем... Але його не взяли." "Хотіли в армію на війну забрати. Із військкомату приїжджали. Але я відмовився проходити медичну комісію" І ви вірите в оцю хрень? Ларчик просто відкривається. І в перший і в другий раз йому відмовили, тому що знають про його хворобу. А брати на себе відповідальність ніхто в військоматі не хоче. До речі, він ніде не говорить про свою службу в армії і в альбомі теж нема про це фото. Так що... все сходиться.
2. orakul / 22 листопада, 22:30
А тепер про зраду. Хвора людина, як і пяна, інколи може ляпати такі речі... Але ж редакція повинна базар фільтрувати. От цей чиловік не думаючи тупо каже те, що бачив і чув. А каже він в кінці відео те, чого розголошувати не можна. Не можна і тіпа по закону, і не можна ще й тому, що хворе суспільство таку інфу не сприйме. Ну відомо ж що нормальна людина у дур.домі виглядає як мінімум підозрілою. Він же прямо каже, що оті тіпа руські бойовики були з Києва, і жінка у одного з них живе в Києві. І він таки ж не помиляється. Це пряме свідчення про те, хто той сепаратизм організовував. Далі мислю розвивати не буду, бо в суспільстві психічно хворих пришелепків ще й до мене причепляться. Хоча все це було очевидним з самого початку, а зараз вже цьому є тисячі підтверджень, і ця стаття з відео - одне із таких підтверджень. Посилання на www.youtube.com

Змінено 23.11.2021, 07:33
3. Niko / 23 листопада, 07:44
Не зовсім погоджуюсь з Оракулом.
Ця людина- звичайний лацюга, перекотиполе. Йому близько 50 років, тобто переїхав він в 44 роки. Як він сам говорить люди в селі віднеслись до нього по-доброму, СПОЧАТКУ допомогали і дровами забезпечили, і продуктами, і допомогою. Але СПОЧАТКУ., а зараз не роблять цього. А йому потрібно все: і пічку поремонтувати, і вода в будинку, і меблі, і ТРУСИ ЗІ ШКАРПЕТКАМИ. І всім цим чомусь його повинні забезпечувати інші люди, місцева влада, і навіть до президента писав, що в нього немає трусів/шкарпеток. Працювати ж він бажає лише водієм, хоча до цього працював на РІЗНИХ РОБОТАХ. І цих різних робіт до його переїзду на Полтавщину було дуже багато. Тобто ця людина і є лацюгою та перекотиполем. І по цій самій причині йому перестали допомогати і місцеві люди, і місцева влада. Йому всі щось винні, а він нікому і нічого. Навіть доля власних батьків його не турбує: чи живі-здорові, чи можливо потребують допомоги. Батьків, які за його словами, викупили його за 5000 грн. Можливо, це були останні гроші? Доля дружини з донькою також не цікавить, бо там потрібно платити аліменти, виховувати власну дитину Та який же це батько, син? Патріот? В чому це проявляється? Що в хатині, яка схожа на смітник, розтягнув прапор України? На мій погляд, то не патріотизм, а образа національного символу, який розмістили на смітнику.
А відносно, меблів, води, трусів/шкарпеток, то потрібно попрацювати і купити, а не канючити в людей чи держави. Або ж продати ту машинку, яка стоїть під навісом та накупити білизни. Якщо грошей немає, то немає ж і на бензин....Чи на це є?
Якщо ж Оракул правий відносно військкомату і стану здоров"я цієї людини, то можливо в нього і є вже якась пенсія... Щось тут не сходиться.
4. orakul / 23 листопада, 13:44
3.Niko
«Ця людина- звичайний лацюга, перекотиполе»

Ну так я ж цього не заперечую. Я висвітлив одну сторону медалі", а лацюга - то інша сторона. Ясно ж що він пічку міг би і сам підлампічити і багато чого іношого зробити. Тута ще одна заморочка з пічкою. Пічка то стара, аж ніяк не європейська. А що як вона руська? Ну тіпа "руська піч". Я б на його місці її про всяк випадок розвалив. Патріотизм, так патріотизм, до побєди, до прапора на Красній площі. А фулі, блін.
І ще однин штрих до потрету поцреота. Він каже, що купив хату, а не неї нема документів. То як же він її купував? То називається не купив,а дав комусь грошей щоб у ній пожити. Чи не так? Ну машину ж так ніхто не купуватиме.
5. Selena2017 / 23 листопада, 17:16
Автор статті може образитися , але її заголовок трохи невдалий . Не випливає зі змісту , якось так. Про патріотизм тут зовсім не йдеться. Бо він ( патріотизм) передбачає не лише подвиг , а й жертву , на яку людина йде свідомо . Та ще усвідомлює, що вчинок може бути й не оплачений славою чи добробутом. Почуте й побачене , прочитане в статті не викликає в мене жодного співчуття. Кому у Вільховатці легко сьогодні ?? 80-літнім жінкам , які аж ніяк не обласкані увагою держави ? Село виживає , бо - трудиться. Важко, через силу. А як інакше? А ще відчувається зріз донецької ментальності : в тому краї не знали порожніх полиць в магазинах , комунальних незручностей , звідки все береться - не задумувалися. Можливо , як наслідок оце волання про допомогу. Та й помітно , що людина не зовсім щира в розмові. А дружина , на мій жіночий погляд, змінила одне пекло на інше. Не сперечайтеся зі мною , чоловіки.
Додати коментар

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
Вам необхідно зареєструватися, або увійти під своїм логіном




Завантажуємо курс валют
Останні коментарі

Зачекайте, йде завантаження...

Логін:
Пароль:
запам'ятати


Реєстрація | Нагадати пароль

Шановні водії!

У зв’язку зі значним погіршенням погодних умов та сильної хуртовини частина траси Р-52 у Царичанському районі являєтсья непридатною до використання!

Служба порятунку звертає Вашу увагу на те, що вирушаючи у таку погоду в дорогу Ви йдете на це на свій страх і ризик - у випадку неможливості вибратися із снігових заметів на дорогах чекати допомогу можливо прийдеться досить довго.

Тому рекомендується відмовитися від подорожей автомобілем до стабілізації ситуації