У результаті Української революції 1917–1921 років постала сучасна українська нація — спільнота людей, об’єднаних одними ознаками та навіть цінностями. Невдовзі молода Українська Народна Республіка була змушена боронитися від московських більшовиків. Ці події затягнули в свою круговерть безліч доль, породили героїв та негідників‑колаборантів, жертв та вигнанців. Мова піде про родину одного з них, уродженця Кустолових Кущів, який, за примхою долі, опинився на чужині, але залишив слід, не відомий широкому загалу, — про родину Архипа Степановича Рибалки.
Згідно протоколу педради Білицького двохкласного училища, Архип Рибалка, син козака містечка Білики, народився 19 лютого 1895 року. Він вчився на трійки, маючи четвірку лише з креслення, та закінчив навчання в 1912 році. Родина мешкала на кутку Бугор у Кустолових Кущах (з 2020 року Білицької селищної ради), за більшовицьким поділом відносилася до бідняків. Окрім Архипа, Степан Михайлович Рибалко та Уляна народили синів Гната, Меркурія, Опанаса та вісім дочок. На центральному кладовищі Кустолових Кущів збереглася принаймні одна могила — Меркурія Рибалки (20.VIII.1904–3.X.1985).
Тривалий час було відомо лише те, що Архип Степанович воював на боці білої армії. Енциклопедія «Полтавська діаспора», укладена О. Панченком та видана минулого року, доповнила ці відомості. Отже, у 1914 році Архип Степанович добровільно йде до московської армії, у автобіографії він розповідає: «Спочатку служив у понтонному куріні в Києві, потім — 2‑му телеграфному куріні, з якого поїхав на фронт до штабу 11 армії. Після поранення відлічується і відряджений до 1‑ї Житомирської школи прапорщиків Південно-Західного фронту. Прапорщиком відправлений на західний фронт, де протягом 1916 року командував ротою. Ще був двічі поранений. Після революції 1917 року перейшов до 1‑го гайдамацького козачого полку, а потім — у полк імені Богдана Хмельницького. Проізведено в сотники і займав посаду командира групи. У 1918 році демобілізувався і почав служити на Чорноморській залізниці, займаючи посаду помічника начальника станції до 1919 року. У травні 1919 року як офіцер був мобілізований кубанським урядом. Служив у корпусі генерала Шкуро, Улагая, а потім у 1‑й кінній кубанській козачій дивізії генерала Бабієва. Командир зв’язку. «Восени 1920 року в складі «Збройних сил півдня Росії» він з військом покинув Крим. На 18 грудня 1920 року підпоручик 1‑ї роти Телеграфного батальйону Технічного полку, Архип Степанович Рибалко знаходився вже в таборі евакуйованих на півострові Галліполі.
Полк було сформовано 18 листопада 1920 року ще на рейді Стамбулу. Телеграфний батальйон, як і інші підрозділи, брав участь у шикуваннях, парадах, які кілька разів проводилися в російському корпусі. Особовий склад Технічного полку залишив Галліполі двома ешелонами — 8 грудня 1921 року на пароплаві «Кірасунд» та в середині 1922 року через Салоніки в Сербію. Іван Лукаш напише у спогадах: «На кирпичных стенах домов и мечетей Галлиполи, когда улетят белые птицы, будут долго темнеть черные орлы и черные русские буквы: «Телеграфная рота», «Артиллерийская школа», «Гарнизонный театр». И коричневые, маленькие турчанки, слушая вой сырого ветра и грохот прибоя, будут петь долгие песни русских гяуров». Деякі військові повернулися до Росії. Але більшість, поінформована про різанину, влаштовану більшовиками в Криму, їхала до Європи. До них приєднався і Архип Степанович. У згаданій автобіографії він писав: «Інтернований до 1922 року [тобто покинув Галліполі з другим ешелоном — авт.]. Тоді приїхав до Болгарії. У 1924 році пішки прийшов до Праги, де і працюю».
До 1924 року Архип Степанович одружився на Антоніні Антонівні Гржибовській із міста Мізоч на Волині. Того ж року в подружжя народилася донька. Мешкаючи в Братиславі, у 1925 році Архип Степанович вступив на медичний факультет Університету імені Яна Амоса Коменського. Подавав документи до Української Господарської Академії в Подєбрадах, але дістав відмову через брак освіти. 7 грудня 1933 року в місті Санс, на півночі Бургундії, народився син Мішель. Займався благодійністю — 1955 року склав 800 франків «національного податку» на підтримку УНР. На 1961 рік був членом правління Української соціалістичної партії в Західній Німеччині.
Тим часом на батьківщині Степана Михайловича Рибалка, принаймні у 1923 та 1924 роках, позбавляли виборчих прав. По-перше, бо торговець, а по-друге, тому що син воював «у денікінській армії».
Не дивлячись на батьківський статус «неблагонадійного», донька, Лукерія Степанівна, вийшла заміж за голову кустолівського сільпо — Миколу Федоровича Корнієнка. Подружжя народило восьмеро дітей. У 1941 році на Миколу Федоровича донесли в таємну польову поліцію за зв’язок із партизанами — начебто він надавав партизанам борошно із сільпо. Але, оскільки із підпіллям у Біликах та околицях не склалося — це були радше німецькі прифронтові фобії, Корнієнка відпустили. Нащадки цієї родини мешкають у Кустолових Кущах донині.
Під час Другої світової війни Рибалки мешкали в швейцарському Веркхаймі. Архип Степанович шукав зв’язку з родичами. У берлінській газеті «Голос», від 20 вересня 1942 року, була опублікована коротка замітка: «Архип Степанович Рибалка, офіцир був. Укр. Армії з м. Білики, Кобеляцького повіту розшукує свого батька Степана, матір Уляну, братів Гната, Меркурія, Афанасія і сестер і Антоніна Антонівна його дружина, ур. Гржибовська, родом з м. Мизіч Здолбунівського повіту (Волинь) розшукує своїх братів, сестер і знайомих. Хто знав би що про них прошу ласкаво повідомити: Rybalka Archyp Junkers, Werkheim 2 Rothensee-str. 31».
Як звістка з берлінської газети дісталася на куток Бугор у Кустолових Кущах — уже ні в кого спитати. Однак, родичі відгукнулися. Те, що брат дружини голови сільпо мешкає в Німеччині і листується з родиною, знали всі Кустолові Кущі, а поліцейський, Лука Гадючка, повідомляв це на допитах у КДБ. Можливо, саме за його свідченнями пошту Рибалків перлюстрували. 16 жовтня 1957 року безіменний «контролер № 4» 6‑го спецвідділу УКДБ Полтавської області не дуже уважно переписав перехопленого листа з-за кордону:
«Дорогие мама, папа, Игнат Семенович, Меркурий Афанасиевич и все сестры! Прошло сорок лет, как я оставил свой родной край. За эти годы много пережито, сам я уже старею, так как мне пошел семый десяток. Чувствую себя еще хорошо. Живу я сейчас во Франции, женат имею детей и внуков. Жена моя с Украины с города Ровно. Старша дочь имеет 33 г., сын 24 года, в прошлом году закончил институт иностранных языков — профессор английского, русского, украинского языка. Живем не плохо, а главное — и двум детям дали среднее и высшее образование. С 1917 г. много я проехал стран, но за вас не забывал. Имею переписку с Романом. Он мне писал и за вас. Через два года я перехожу на пенсию. Часто езжу в Париж, проведываю своих старых знакомых по Украине. Возможно, сын Михаил или дочь Г […] навестит свою родину. Привет от меня, жены, дочок и сына. Пишите по такому адресу: Madame Rybalka Antonina 26 rue de la Mapelle Herserange m-et Mapelle France»
Могила Меркурія Рибалка, Кустолові Кущі, 2020 рік
25 лютого 1964 року Архипа Степановича нагороджено «Воєнним Хрестом», а його подальша доля невідома. Можливо, він похований у Ерсеранжі, на північному сході Франції, а можливо, відправився далі, разом із сином.
Михайло Архипович Рибалка (Michel Rybalka) відслужив у французькій армії, сержант. У 1962 році закінчив університет Нансі й тоді ж емігрував у США. З 1962 до 1964 рік викладав у Каліфорнійському університеті (Санта-Барбара). 30 травня 1964 року Мішель одружився на Мері-Енн Кудрой. Подружжя народило сина Поля-Стефана, доньок — Кетрін та Паскаліну.
У 1964–1966 роках Мішель — доцент Рід Коледжу (Портленд, Орегон) У 1966 році при Каліфорнійському університеті отримав ступінь доктора філософії у французькій літературі. У 1966–1972 роках — доцент університету Рочестер (Нью-Йорк, США). У 1972 році — професор French Washington University (Сент-Луїс) та інших вищих навчальних закладів США й Великобританії. Досліджував філософію Жана-Поля Сартра. Особисто знайомий із філософом, Мішель видав його бібліографію та кілька досліджень, присвячених екзистенціалізму Сартра. Має понад 300 публікацій на 4‑х мовах.
Професор Рибалка живий і сьогодні, мешкає в Нью Йорку. Захоплення — філателія та садівництво. Однак, чи пощастило йому відвідати батьківщину своїх предків, як того хотів батько, — нам наразі невідомо. Однак, історія одного з видатних земляків підкреслює потужність Полтавського коріння, яке дає міцні парості.
