У ці воєнні дні святкує свою першу річницю Білицький краєзнавчий музей. Не дивуйтеся. Згідно юридичних норм і під такою назвою його було зареєстровано 18 березня 2021 р., фактично до… шістдесятиріччя. За минулий рік до музею завітало 468 відвідувачів, колекція поповнилася понад півтисячею нових експонатів, як переданих земляками, так і отриманих з інших міст і навіть закордону, було проведено три виставки та організовано дві тимчасові експозиції. Постановою кабінету міністрів від 2 грудня 2021 р. Білицький краєзнавчий музей було внесено до «Переліку музеїв та заповідників, в яких зберігаються музейні предмети, що є державною власністю і належать до державної частини Музейного фонду України».
Історія музею, як культурного осередку, досить поважна, очолювала його ціла плеяда шанованих земляків, а предтечі були відомі далеко за межами Полтавщини. Саме їм – подіям, процесам, діячам, присвячено ювілейний цикл публікацій, який ми розпочинаємо цією.
Білицький краєзнавчий музей розмістився в історичному центрі Біликів, поряд із старовинними валами козацької фортеці, у хаті священика Олександра Кобищанова. «Человек старого закала: очень требовательный, недоверчив, груб и с темной душой», – характеризував панотця у листі псаломщик Аркадій Прокопович далекого 1912 року. Валентин Замковий, навпаки, у мемуарах називає Кобищанова «попом-лібералом», який врешті, у 1920 р. зрікся сану, та приймав на постої анархістів Нестора Махно.
«Народ-прихожане – дуже разумни, потому что близко Полтава…» –характеризував біличан псаломщик. Згадаємо хоча б «хлопчика Латиша», який знайшов на березі Ворскли «глечика з срібними монетами». Губернатор відправив цю знахідку до імператорської археологічної комісії, про що повідомляла у 1913 р. газета «Рада». Тож не дивно, що з часом у Біликах постав і музей.
Спроби створення у селищі власного музею відобразили загальну тенденцію до заснування громадських музеїв при закладах чи радах. Цей процес було запущено у 50-х роках і він тривав весь подальший період радянської історії. Не дивно, адже музеї були зручними агітаційними майданчиками. Дослідники вказують на однотипні експозиції таких закладів, цитування одних і тих само рішень партії та з’їздів, вживання загальнодержавних кліше у портретах героїв та ілюстраціях подій.
Підпис на обкладинці книги відгуків кімнати-музею Мате Залки. 1961 р. Із зібрання БКМ.
Таку тезу ілюструє робота біличанина, вчителя історії та одного з фундаторів музейництва у Біликах, Василя Гавриловича Хлистуна (1915 – 1980). У статті «Білики. Під гнітом царської сваволі» він писав: «…не вгамовувалась бунтарська кров запорізьких козаків, що текла в жилах білицьких кріпаків. Часто вони виступали за свої права проти гнобителів. В секретній доповідній повідомлялося, що в Біликах було вбито в 1830 році поміщика Івана Говтвянського». Але, документ, на який посилався дослідник, після призначення покарань, завершується приписом: «Ульяну же Губиху сознавшуюся в блудодеянии с помещиком своим Голтвинским… выдержать в тюрьме июнь месяц, и для очищения совести подвергнуть церковному покаянию…». Тобто, історія з поміщиком – результат побутової помсти і ніяким чином не класової боротьби.
Ідеологічне підґрунтя не дивує, адже «Типове положення про музеї, що працюють на громадських засадах» від 1978 р., підкреслювало роль музейної роботи саме «з комуністичного виховання трудящих». Воно ж надавало пріоритет представникам партійної, профспілкової, комсомольської організацій у складі музейних рад.
Василь Хлистун, випускник Харківського державного університету ім. Максима Горького, і започаткував у Біликах музейницький рух. У 50-х роках, на базі середньої школи №1, ним було створено перший у Біликах громадський музей. Василь Курлович, мова про якого піде далі, занотував у мемуарах: «Как я помню, в нашем поселке за послевоенные годы музей истории открывался два раза. Первый в Беликской средней школе №1, а второй в одной из комнат поселкового Совета. Один и другой долгое время не просуществовали – были уничтожены. Таким образом, труд, вложенный талантливым учителем истории Хлыстуном Василием Гавриловичем, был напрасным». Чому ці, перші, музеї припинили існування наразі невідомо. Не збереглося, нажаль, і документів чи фотокарток, які б проілюстрували музейну роботу цього періоду. Цілком можливо, що причини занепаду носили ідеологічний характер. Тобто, краєзнавчим музеєм, із рушниками і вишиванками, могли пожертвувати задля трансляції комуністичного наративу.
Не дивлячись на значну кількість відомих діячів та письменників які відвідували Білики, центральною постаттю пропаганди у селищі закономірно повинен був стати Мате Залка. Під цим літературним псевдонімом відомий угорський єврей, син шинкаря Бела Франкль. Він епізодично відвідував Білики у 1928 – 1936 рр. Згідно спогадів колег по перу, регіон він уподобав в ті часи, коли у рядах ВЧК боровся із повстанським рухом в Україні – махновцями, холодноярцями та Марусею Чорною. Полонений підпоручник австро-угорської армії, червоний партизан, офіцер РСЧА, борець із «куркульськими бандами», кавалер ордену Червоного прапору, комбриг інтернаціоналістів у Іспанії, де і загинув у 1937 р. – Мате Залка не міг не отримати нішу у радянській пропаганді.
Білицька селищна рада із вивіскою музею Мате Залки та меморіальною дошкою. Початок 1970-х рр.. Фото із зібрання О. Наливайка.
Перша згадка про меморіалізацію Мате Залки у Біликах датована 1947 р. Районна газета «Переможець» пише про мітинг пам’яті 15 червня, на якому «Тов. Федоренко висловив думку жителів села… перейменувати село Білики в село Мате Залка», а «Сава Голованівський встановив меморіальну дошку біля будинку Білицької сільради. На дошці золотими літерами надпис: «Тут жив і працював революційний угорський письменник Мате Залка (генерал Лукач), який загинув 11 червня 1937 р. в боротьбі з італо-німецьким фашизмом в Іспанії»». Травневе число газети у 1956 р., вже безапеляційно вказувало: «На фото: Меморіальна дошка на будинку в с. Білики, де жив і працював славний син угорського народу Мате Залка». Що характерно, ця меморіальна дошка наприкінці 70-х рр. «переїхала» та була встановлена на нині неіснуючому будинку, де дійсно мешкав письменник.
У 1961 р., в кабінеті історії та географії білицької школи №3, за ініціативою вчителя історії та директора, Олександра Федоровича Калашника (1930 – 2017), Мате Залці було присвячено експозицію під назвою «Куточок героя». З неї і починається безперервна історія музею. Єдиним джерелом про початки його становлення наразі є «Книга вражень про літературно-меморіальну музейну кімнату Мате Залки», а також спогади очевидців. Тож перший День народження Білицького краєзнавчого музею найвірогідніше припадає на 10 квітня 1961 р., коли було підписано титульний аркуш книги відгуків.
Як виглядала експозиція наразі достеменно не відомо. Очевидно, що головний герой був представлений лише як письменник, можливо у світлі мілітаризму. З великою долею ймовірності можна припустити, що експозиція була наповнена однотипними копіями фотографій та газетних статей, книгами масового тиражу.
За рік, а саме 16 квітня 1963 р., учні школи №3 залишають у книзі відгуків запис: «По дорозі до кімнати-музею Мате Залки ми дізналися в яких будинках відпочивав перебуваючи у Біликах Мате Залка». Тобто, на той час експозицію вже було перенесено. Її новим місцем розташування стала селищна рада. Це підтверджує музейна вивіска на фасаді її будинку, зафіксована на світлині початку 70-х рр. Поруч – згадана вище меморіальна дошка «…жив і працював…».
В.А. Курлович веде урок малювання. 1960-ті рр. Із зібрання БКМ
У книзі відгуків назва «кімната-музей» востаннє зустрічається 27 квітня 1971 р., надалі вживається «музей». Путівник Літературно-меморіального музею Мате Залки, опублікований у 1979 р., повідомляє, що в цей рік експозицію було переведено у новозбудований дім.
Цей, окремий, будинок присутній на фотографіях із відкриття пам’ятника Мате Залці, 15 травня 1975 р. Захід відвідали Н.М. Залка, Ф.Т. Моргун, О.І. Ковінька, угорський консул І. Хайду та ін. Анотована картка пам’ятника вказує, що його, за проектом Н.Г. Когана, було споруджено у 1976 р. Але книга відгуків, на яку ми спираємося, містить автографи перерахованих гостей датовані саме 15 травня 1975 р.
Відвідувачі залишають відгуки, про зацікавлення особистими речами Мате Залки, його книжками тощо. Відомо, що із музеєм активно співпрацювала дочка письменника – Наталія Матвіївна Залка. Нею було передано більшість експонатів та особистих речей батька та матері. Серед них польовий та стройовий статут угорської армії, валіза, військовий баул, меблі з московської квартири, речі й документи особистого вжитку тощо. Власне вони склали основу експозиції та експонуються до сьогодні.
За відгуками також можна встановити екскурсоводів, які працювали в музеї на початковому етапі – це вчителі школи №3: Камінецька Віра Олексіївна, Рибка Груня Тихонівна, Кузема Людмила Олексіївна та Латиш П.І.
Паралельно, у білицькій середній школі №1, формується художній музей. Біля його витоків стоїть вчитель образотворчого мистецтва, Василь Архипович Курлович (1920 – 2004), родом із Білорусі. У Біликах він опинився з евакуаційним шпиталем, у 1945 р., та, з 1949 р., працює учителем малювання. У 1958 р., з ініціативи Василя Курловича, було створено шкільний Куточок юного художника. На 1962 р. він вже займав окрему кімнату.
Із постійним зростанням кількості експонатів куточок було перетворено на шкільний музей. Урочисте відкриття відбулося 16 грудня 1972 р. «Грав духовий оркестр. У переповненій залі навпроти музею розмістився президіям мітингу. На ньому були присутніми представники шкільної молоді та громадськості селища. За столом президіуму почесні місця зайняли перший секретар Кобеляцького РК ЛКСМУ Таран В.К., Камінецька В.О., Макогон В.С., Зубко Л., художники Петренко В.П., Касай М.С., Зубко О., Шапошник Л., Доценко Є., Гришко В. Після виступу на мітингу під звуки духового оркестру було вручено нагороди учасникам підготовки і створення художнього музею, художникам, які зробили великий внесок своїми експонатами в експозицію музею. Після мітингу Таран В.К. перерізає червону стрічку. У зал музею з веселими посмішками на обличчях потягся натовп відвідувачів. Кожен з них хотів, оглядаючи експозицію, доторкнутися до прекрасного…»: згадував Василь Курлович. Таким був другий День народження у нашій історії.
У 1978 р., екскурсовод О.І. Іванова писала до районної газети «Колос»: «В музеї не лише картини. Там і скульптура, і чеканка, і різьблення, і ліпка. А саме дорогоцінне – що й нині, не зважаючи на те, що В.А. Курлович пішов на заслужений відпочинок, музей функціонує. В ньому є музейна рада, яка веде роботу, і Василь Архипович не відмовляється їй допомагати».
Далі буде
