Читайте також:
Через Полтаву у творі
Полтавська громадськість теж не залишилася осторонь цієї події. У місті відбулися вечори творчості та інші святкові заходи, приурочені ювілею поетеси. Один з них — прес-конференція за участі представників громадських організацій. На запитання читачів та журналістів відповідала дослідниця творчості Ліни Костенко, завідувач кафедри української літератури Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г. Короленка Віра Мелешко. Зокрема вона зазначила:
— Не всі усвідомлюють, що живуть поруч з такою талановитою людиною, яка, за словами поета Євгена Маланюка, є духовною суверенністю. А Микола Вінграновський зауважив, що Ліна Костенко з-поміж поетів справжній поет. Ця справжність письменниці виявляється перш за все у способі поведінки: «Шукайте цензора в собі». Ліна Костенко — це духовно-творчий, духовно-мистецький ватажок нації. На своє 75-річчя вона відмовилася від звання Героя України. Колись їй забороняли говорити, і вона 16 років мовчала. Тепер вона говорить, що пішла в духовну еміграцію, і відмовилася давати будь-які коментарі політичним процесам: «Та й немає в нас політики. У нас «блатні» розбірки, а політика — це мистецтво управляти країною». Письменниця прагнула створити художню історію, тому коли її почали критикувати й називати народницькою авторкою, зазначила, що ніколи більше не напише історичних творів, тому що нікому ось ця історія, пропущена через себе, не потрібна. Тому Ліна Костенко зауважила, що тепер звернулася до прози. Пише «Записки українського сумашедшого». Це перший том майбутньої трилогії про сучасну Україну.
— Чи можна запросити Ліну Костенко до Полтави?
— Колись давно вона була в нашому місті, але без запрошення. Нещодавно в нас відбулася зустріч з відомим журналістом Анатолієм Яківцем, який зазначив, що міг би домовитися, щоб поетеса приїхала до Полтави. Але при цьому він зауважив, що це буде дуже важко. Не лише тому, що їй 80 років, а й через те, що вона майже не приймає ніяких запрошень. Сама ж поетеса відповіла йому, що подумає над запрошенням відвідати наше місто. Ліна Костенко, говорять, не хоче виходити на люди, бо вважає, що «поет повинен бути не згори, а збоку».
— Яке відношення до Полтавщини має Ліна Костенко та що вона зробила для самої Полтави?
— Відношення — опосередковане. Перш за все, своєю творчістю. Ще перебуваючи в своїй вимушеній мовчанці, вона захопилася історією України XVII століття. Це той період, коли Україна виборювала свою волю. У першу чергу йдеться про роман «Берестечко». Тоді ж вона натрапила на свідчення про те, що в Полтаві була така дівчина Маруся Чурай, яку ледь не скарали на горло. І от письменниця провела паралель між собою (її теж карають на горло: вона мовчить) і Марусею Чурай. Таким чином, Ліна Костенко та Маруся Чурай ідентичні. Колись Оксана Забужко, яка зараз піддає певній критиці творчість Ліни Костенко, досліджувала національну ідею Івана Франка через поему «Мойсей». Вона говорила, що Мойсей — це Франко, а Франко — це Мойсей. Ми вправі говорити, що Ліна Костенко — це Маруся Чурай і навпаки. Думки й почування, які передані в «Марусі Чурай», — це емоції самої письменниці. Ліна Костенко вперше в цьому творі показала, як історія і людина між собою пов’язані.
А для Полтави вона зробила те, що ми самі не спромоглися зробити: показала її в складних історичних перипетіях. Через Полтаву у творі «Маруся Чурай» вона показала всю Україну.
— Чи має історичну основу поема «Маруся Чурай»?
— Звичайно, що має. У творі Ліна Костенко розглядає багато історичних подій, зокрема про будівництво нинішнього Хресто-Воздвиженського монастиря Мартином Пушкарем та інше.
— На вашу думку, Маруся Чурай — це вигаданий чи справжній образ?
— Я давно переконана, що Маруся Чурай існувала. У 1960-х роках на сторінках одного журналу була суперечка про реальність чи міфічність образу Марусі Чурай. Її вели літературний критик Григорій Нудьга та композитор Леонід Кауфман. Останній був переконаний, що Маруся Чурай існувала. А Нудьга навпаки доводив, що це вигаданий персонаж подібно до Наталки Полтавки. Помирив цих авторів дослідник Тинюк, який в одній із статей, присвячених цій темі, зазначив, що в існування Марусі Чурай треба повірити серцем, душею, а вже потім документи знайдуться. Сьогодні мало хто звертається до образу Марусі Чурай, вважаючи, що та, яка посягнула на життя людини через кохання, не може стати національною героїнею. Хоча достеменно невідомо, чи отруїла Маруся Гриця Бобренка.
— Хто робив напис на пам’ятнику Марусі Чурай біля Полтавського академічного музично-драматичного театру ім. М.В.Гоголя та хто надавав дозвіл на його створення?
— Точно сказати не можу. Справді, ще з 90-х років ми говорили про те, що такий пам’ятник потрібно створити. Було оголошено аж три етапи конкурсу на його створення. При цьому в конкурсі переміг зовсім не той проект, який існує сьогодні. І взагалі це був конкурс не на створення скульптури Марусі Чурай, а на кращий пам’ятник народній пісні в образі Марусі Чурай. Була суперечка про те, де варто його поставити. Я, наприклад, запропонувала облаштувати його біля кінотеатру імені Івана Котляревського. Але мене переконували, що фонтан, який там знаходився, в жодному разі не знесуть. Зараз же на місці фонтана створено кафе… Була думка розмістити пам’ятник в Сонячному парку, у людному й світлому місці, де ще Панас Мирний хотів звести пам’ятник Іванові Котляревському.
— Чому Ліну Костенку не номінували на Нобелівську премію?
— Такі спроби були. Але як завжди ми маємо дуже мало перевидань творів поетеси. А для премії потрібні були перевидання, переклади. Треба надати можливість тому автору, який номінується, поїздити світом і поспілкуватися з читачами. Для цього потрібна підтримка держави. Подивіться, люди з яких країн стають нобелівськими лауреатами? З тих, де держава дбає про культуру та науку й допомагає своїм геніям.
Додати коментар
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
Вам необхідно зареєструватися, або увійти під своїм логіном
