Збирається з думками і розпочинає розмову. Про свою солодку молодість, про маму, про тата, про страшенні муки і страх смерті у полоні. Про полон бідності і злиднів, у яких перебуває зараз, — у забутті й зневазі найрідніших людей, за народження яких так мужньо боролася на чужих землях і прагнула повернутися назад…
Життя — в обмін на муки, а в подарунок за збережене життя — ще більше страждання
Ця 82-річна жінка має незламну душу. Анастасія Павлівна Колінько (на фото) до цього часу самостійно веде домашнє господарство, тримає свиню, курей, має великий город.
— Анастасіє Павлівно, як жила ваша сім’я?
— Ми жили у селі Федорівка Глобинського району, колись кріпосному, на стику річок Хорол і Псел. Зовні воно нагадувало штани — начебто складалося з двох холош. Поміщиком у нашому селі був князь Потьомкін. Була у нього слабина — жінок він дуже любив. От і залишив по собі в селі чисельне позашлюбне потомство. В одній половині села жили прості люди, кріпаки, а іншу у Потьомкіна під дачу викупив поміщик Остроградський, бо там були найкращі в околиці луки, а їхня родина розводила коней на продаж.
Моя мама підробляла у степах Таврії, в наймах у німців-колоністів. Хазяїном тієї колонії був німецький барон, агроном Александр фон Фальц, рідний брат засновника заповідника Асканія-Нова. На заробітки мама потрапила з групою селян, які згодилися взяти її з собою, хоч і платили на п’ятірку менше, бо вона була неповнолітня. Та вона старалася на рівні з усіма, за що її помітили і почали платити, як і всім.
На початку Першої світової батька призвали в лави армії. Люди, як подуріли, весь світ наче з глузду з’їхав і вступив у війну. Вона була в усіх на вустах і у кожного в думках.
— І вас війна зачепила?
— Війна пройшла через мене, як куля, навиліт. Поранила у саму душу, перекрутила усю мою долю. Моє життя… ні, мабуть, не можна його життям назвати, це, скоріше, було виживання. Що тоді, у війну, що після неї, що тепер.
— Як так сталося, що ви опинилися в полоні?
— У 1940-му я вступила до Кременчуцького медичного коледжу. Все більших обертів набирала вже Друга світова війна, цілодобово гриміли постріли. Ми боялися навіть на подвір’я виходити — на базарах, площах фашисти проводили облави, забирали людей прямо з вулиці. Тому з навчання нас розігнали по домівках. Добиралася додому пішки, ніч застала у якомусь селі. Проходила повз сільську школу, побачила блимання каганця, вирішила попроситися на нічліг. Там жила родина вчителів. Не встигли сісти за вечерю, як прийшов знайомий поліцай і попередив про те, що скоро буде облава. Ми тепло вдяглися і всю ніч блукали темним лісом, переховуючись від німців.
Коли мене привезли додому, мама вже не могла ходити — війна, їсти було нічого, і в неї сильно опухли ноги. Наступного дня все горіло — німці палили село. Спалили і дерев’яну дідівську хату, розташовану з нами по сусідству, і після пожежі ми взяли їхню сім’ю жити до себе, у цегляний будинок. Отак і жили вдев’ятьох — я, мама, дід з бабою і п’ятеро моїх дядьків.
24 січня 1943 року, в день мого 16-річчя, я випадково вийшла на вулицю під час облави, і мене помітили. Схопили і під конвоєм везли 40 кілометрів до найближчої станції. Коло кожного вагону нас приймали, рахували, як скотину. Потім запхали у товарний вагон, зачинили, і ми поїхали до Берліна. Добиралися 7 діб, і за цей час нам не давали ні їсти, ні пити, навіть лягти не було на що. Привезли в якісь казарми і почали продавати, як рабів. Поприходили хазяї, і кожен брав стільки людей, скільки йому було треба. Бачила не тільки українців-полонених, були і росіяни, і білоруси. Того, хто не знав німецької мови, страшенно били, адже раби не розуміли, чого від них вимагає наглядач. Декого забивали до смерті. Я трохи знала німецьку зі школи, а там під страхом бути покараною вивчила швидко.
Село, в яке нас привезли, знаходилося за 40 кілометрів від найближчої залізничної станції. Місцевість була дуже лісиста, і основна наша робота полягала в спилюванні сосен. То були хуторки у Бранденбурзькій провінції десь між Берліном і Штеттемом.
Здебільшого працювали жінки — усі чоловіки були на фронті, а німцям не вистачало робочої сили для тяжких робіт.
Повели нас, як овець, на роботу: сіяти, полоти, косити сіно. Працювала на полі. Запрягали силачів-коней арденів, їм прикріпляли причіп з вантажної автомашини. За день ми повинні були накопати повен причіп буряків. Багато що мені пам’ятається, та не все і погане: там дуже цивілізована і розвинена країна була, не те, що у нас — суцільна розруха і донині. Пам’ятаю дорогу на поле — рівний-рівний асфальтований шлях (у нас навіть зараз таких доріг немає), по обидва боки обсаджений віковими липами. Їдемо, а німець питає: «А правда, що у вас в Україні земля чорна? Яка це, як чорна?» Я пояснюю, а він не розуміє… У них землі — один пісок і глина, дивно, як там взагалі щось росло.
«З двох розбитих каструль ми зробили жорна, щоб змолоти жито і спекти хліб»
— Війна — це не тільки приниження і знущання. Це величезне випробування для людської душі. Чи не зламається вона під ударами палиць, чи не стане людина безпринципною твариною, на яку її хоче перетворити ворог?..
— Хоч і жили голодно, але жодного разу не переступили через власну гідність і ні в кого нічого не вкрали, — веде далі Анастасія Павлівна. — Окрім 100 грамів хліба на день, брукви і гороху раз на місяць (близько кілограма), з їжі ми не отримували нічого. Табір жив дружно, намагалися триматися один одного, бо знали, що більше нікому не потрібні.
Приходили тільки іноді власники сусідніх сіл, які наймали нас на роботу за гроші. Деколи вони приносили замість грошей харчі — витягали з кишень огризки їжі, горох, жито. З нього можна було спекти хліб, але молоти його було нічим. Тоді один чолов’яга з табору згадав, що на звалищі у сусідньому селі бачив дві розбиті чавунні каструлі. Наступного дня ми принесли їх і власноруч змайстрували щось подібне на жорна. Так і почали потроху пекти хліб. Поділили на однакові шматки, решту поклали на кухні. І ніхто жодного разу не взяв зайвого шматка.
Дехто з табору не витримував і крав буряки з поля. Наступного ж дня цих людей спалювали у печі. Хтось намагався тікати, їх теж вивезли.
Так тяжко працювати — і нічого не їсти! Приходили після робочого дня з лісопилки і або пили воду, або просто лежали без сил — їсти було нічого. Щоб не збожеволіти, я багато читала. Це зараз я вже не розрізняю літер, ось дивлюсь на вас і бачу, мов крізь сито.
До нас прийшли поліцаї, запитали: «Мило отримуєте? (Тоді гігієна стояла на першому місці, бо люд вимирав від тифу). — Ні. — А хліб і крупу? — Ні. — А молоко і цукор? — Нічого ми не отримуємо».
— Щоб так важко працювати, треба щось їсти, а щоб їсти, коли нічого не дають, — ви могли тільки вкрасти. Я доповім начальству, і завтра вас судитимуть. Поїдете в Освенцім і будете страчені, — відповів інший поліцай.
— Розкажіть, де ви взяли цей хліб, якщо не вкрали? — знову питає перший.
Ну, ми і почали розповідати, показали, як мололи жито.
— Пішли на кухню, покажете, як його пекти.
Ми не спали усю ніч, очікуючи найстрашнішого. А наступного дня нам вперше принесли достатньо хліба, і, виявляється, його почали пекти у табірній їдальні.
Тоді не раз приходила думка, що не всяк той фашист, що німецькою розмовляє. Вони такі ж люди, як і ми, і на прикладі першого поліцая (який, до речі, кожен раз, коли бачив нас, посміхався і, махаючи рукою, говорив «гутен таг»), я переконалась — ніщо людське їм не чуже — ні жалість, ні милосердя, ні співчуття. Спілкуючись з Гансом (так його звали), я дізналася, що війна відірвала його від дітей, які залишились «алеін» (одні), забрала дружину і змушує збиткуватися над невинними людьми. Були моменти, коли я відчувала себе людиною, на відміну від «вільного» життя на батьківщині, де те тільки те і робили, що втоптували в багно.
Окрім полонених, до села приїжджали і за власним бажанням, здебільшого іноземці — італійці, французи, їм платили. Ми ж були замкнені у спеціально збудованому будинку, який навіть не опалювався. Навкруги все було огороджено 3-метровим парканом з колючим дротом, на кожному вході-виході стояв озброєний вартовий.
У 44-му до нас долетів гуркіт з-під Берліна. Над нами постійно літали літаки, як ото навесні граки літають зграями, стільки і літаків було. Гриміло і гриміло, ми дуже боялися, щоб нас теж не почали бомбити. Виходить, свої ж і стріляли, та чи їм видно згори, на кого вони скидають бомби? Кілька літаків упало на тому полі, де ми збирали буряки.
Коли роботи на полі не було, нас посилали пиляти ліс. Уявіть себе у 16 років, коли вас поставили перед 70-річним деревом і наказали його спиляти. І, діватися було нікуди, пиляли, бо за кожен огріх отримували палицею по спині. Бачите, ось яка вона пам’ять — знівечена спина.
Німці дуже боялися розповсюдження тифу, і нас часто відправляли у госпіталь, що знаходився за 5 кілометрів, де ми парились в бані, а наші речі пропарювали у спеціальній камері. Одного разу в мого товариша заболів зуб, і рано-вранці він мав іти в той госпіталь. Але… проспав. Прокинувся, пішов з усіма на роботу, і відразу почувся страшний гуркіт. Виявилося, бомба влучила у госпіталь, де він зараз мав бути.
Звільнилися ми у 45-му, 29 квітня. Німці покидали все і розбіглися, залишивши нас. Кажуть, втекли вони на Захід Німеччини.
Коли ми зрозуміли, що можна тікати, почали шукати, на чому можна виїхати. Коли німці відходили, вони забрали усіх коней. Лишилися тільки воли. Їх ми і запрягли. Через яке місто не їдемо — кругом мертво, будинки розбиті, людей — ані душі. Там, де біля річки Одер був густий ліс, лишилися одні пеньки і ями. Після переправи ми зустріли українських біженців, які направлялися до Польщі. Ми поїхали з ними. Звідти нас направили в Кенігсберг, нині Калінінград, далі в Прибалтику. А вже звідти в Україну, до Харкова.
Життя без надії на краще
— Анастасіє Павлівно, ви повернулись додому з полону. Життя поліпшилось?
— Після втечі з Німеччини я залишилася з маленьким сином. Чоловік, з яким я познайомилася у німецькому таборі, мене залишив. Приїхала до батьків, які дивом обоє уціліли, батько лишився живий, пройшовши Бабин Яр. І знову — голод. Знову іде фронт, палять село. Врятувала усю сім’ю теличка, з якою мама сховалася у болоті. По півсклянки молока на дев’ять душ — це було щастя.
Коли вдруге вийшла заміж, синові було 14 років. Другий чоловік помер у 2005 році.
— Чим живете нині?
— Живу в самотності. Телевізор вже не дивлюся, а слухаю, бо практично нічого не бачу. Газети не читаю. Моїх друзів вже немає в живих. Ми з молодшим сином і невісткою та онуками живемо разом, але... Тому намагаюсь з ними не розмовляти. Єдина розрада — старший син та інша невістка. Вони передають мені продукти і допомагають, чим можуть… Майже всю пенсію віддаю сусідці, яка купує мені на ці гроші то хліба, то інших продуктів.
