У останні кілька тижнів чимало інформаційних ресурсів зарясніли повідомленнями про те, що мобілізаційні повістки працівники військкоматів вручають ледве не на вулицях міста та сіл.
Чергову порцію «оливи» у вогонь пристрастей, пов’язаних із мобілізацією, «підлив» і депутат Білицької громади Павло Гунжель. У загальнодоступних групах на Фейсбуці, у тому числі і на сторінці тижневика «ЕХО», Павло Олександрович розповсюдив публікацію від свого імені під назвою «Повістка на війну». Із повним текстом статті можна ознайомитися на https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=pfbid0ZyYpScYeUEBMJnbNc4sxyfSsdJay1da3oRz8hB3e8driBHUKgUkpkwU1oDDYfQdSl&id=100008154976826.
У публікації Гунжель стверджує, що в Полтавській області, зокрема в Білицькій громаді, вручають повістки, у тому числі і мобілізаційні, людям, які чимось не догодили представникам влади. Із тексту Гунжеля можна зробити висновок, що співробітники Білицької селищної ради та Кобеляцького військкомату по меншій мірі перевищують свої повноваження.
Звично для себе, Гунжель, який із невідомих причин називає себе журналістом, не надав ні доказів, ні можливості висловити свою позицію людям, яких він фактично підозрює в правопорушеннях. Тому редакція «ЕХО» вирішила заповнити цю прогалину, звернувшись за коментарем до військового комісара Петра Андрушка.
Петро Анатолійович під час нашої зусрічі та розмови зазначив:
— Ви знаєте, я сам хотів звернутися до вас, як до представників преси. Це, мабуть, вперше. Зазвичай ми на такі публікації, із розряду тієї, яку розповсюдив Гунжель, не коментуємо і на них не реагуємо. Є справи важливіші. Але в даному випадку автор статті, названий уже, Павло Гунжель перейшов усі межі. Надто багато в його публікації, офіційною мовою, недостовірної інформації, народною — брехні.
Андрушко прокоментував найважливіші тези із статті під назвою «Повістка на війну»:
«…Як приклад — Білицька громада, у якій повістки на власний розсуд виписує робітниця виконкому Людмила Козловська з подачі голови громади Миколи Скрильника. А що ж робить Кобеляцький райвійськкомат? Дуже схоже на те, що дає вказівку — потрібно на таке-то число стільки-то голів (штук)…».
— Ми, на відміну від Гунжеля, наших земляків на «штуки» чи «голови» не рахуємо. Але це нехай залишається на рівні його персонального світогляду. Тепер по факту. Працівник виконкому Білицької селищної ради Людмила Козловська ніяких повісток від імені Кобеляцького військкомату не виписувала і не виписує. Вона, як і передбачено законодавством, займається сповіщенням військовозобов’язаних. Повістки виписують працівники військкомату. Вони ж і ставлять печатку. До речі, Гунжель був у військкоматі, і йому показували повістки, виписані тим же почерком одного із наших працівників. Повістку Гунжелю направили у законний спосіб. І, до речі, він так і не оприлюднив сам зміст повістки. а мова йде про прибуття у військкомат для уточнення облікових даних. Це звичайна бюрократична процедура, звична навіть для мирного часу. І це його прямий обов’язок, прибути у військкомат. Про якусь «повістку на війну» мова не йде. Від слова «зовсім».
«…Ще на початку «гарячої» фази війни я подав заяву в військовий батальйон, але оскільки я ніколи не служив у війську, комбат записав мене в резерв...»
— Я не знаю, у якій державі і в якому часі живе Гунжель. Добровольчих батальйонів нині в Україні не існує. Усі заяви щодо ЗСУ проходять виключно через військкомат. Так от, до військкомату із заявою про готовність піти добровольцем на війну Гунжель Павло Олександрович не звертався ні 24 лютого, ні до сьогоднішнього дня. У мене в папці є сотні заяв від жителів Кобеляцької та Білицької громад. Серед них немає прізвища Гунжель. Ніхто не бачив Павла Олександровича і серед десятків та сотень земляків, які в перші дні війни йшли і йшли до військкомату. Що це за секретний батальон та засекречений комбат, до якого звертався Гунжель, напевне, знає виключно Павло Олександрович.
«…Маємо приклад того, як голова громади вирішує, кому йти воювати. Не зважає навіть на те, що деяким призовникам всього 18 років, що вони ще й життя не бачили…»
— З приводу ролі голови громади навіть не знаю, як це коментувати. Скажу просто, що жоден голова громади не вирішував, не вирішує і не буде вирішувати, кому йти на війну. Ще й до сьогоднішнього дня ми відправляємо у війська виключно тих, хто писав заяви як доброволець та потрібен армії, як фахівець у тій чи іншій військовій спеціальності. Щодо 18-річних призовників. Так, один із наших земляків опинився на війні і загинув, маючи 18 років. Юнак навчався у військовому коледжі, досяг 18‑річного віку і прямо із закладу був направлений у військову частину та потрапив на фронт. І загинув. Загинув, як справжній воїн. Так, смерть юнака — це страшне горе для сім’ї. І не гоже на цьому піаритися, тим більше, перекручувати факти.
У кінці розмови Павло Андрушко резюмував:
— Дозволю собі суб’єктивну думку. Перефразовуючи Гунжеля, можна стверджувати, що зараз українські чоловіки розділились на дві категорії. Перша — це добровольці, які, незважаючи на вік, стан здоров’я та досвід служби, ідуть захищати Батьківщину. Друга — боягузи, які вигадують причини і приводи, аби зберегти власну шкуру. Мені здається, що Гунжель дуже боїться, що його візьмуть до лав ЗСУ і відправлять воювати. Страх — це нормально. Але ж навіщо при цьому відверто брехати. Тим більше, що, повторюся, його викликали не для мобілізації, а для уточнення облікових даних.
