Як у Кобеляцькій громаді допомагають внутрішньо переміщеним особам? Життя в Маріуполі — яке воно? Що робити, коли гради «накривають» посеред вулиці? «Я виросту й буду захищати тебе так, як тато захищає нас зараз»…
Понад 3500 чоловік. Саме стільки офіційно зареєстрованих внутрішньо переміщених осіб тимчасово проживає в Кобеляцькій ОТГ станом на 22 квітня, як зазначено на сайті Кобеляцької міської ради. Кожен з них потребує допомоги. Адже хтось назавжди втратив дім, інший більше ніколи не побачить рідне місто, дехто тікав від обстрілів, думаючи про те, як зберегти життя. Тому місцеві жителі Кобеляччини активно підтримують «гостей»: багато хто безкоштовно надає житло, допомагає продуктами харчування та речами, влаштовує дітей до школи та на позакласні гуртки чи намагається відволікти від трагічних подій. Міська рада теж опікується внутрішньо переміщеними особами, але зазвичай, лише в місті Кобеляки.
Олена Стаднікова та Поліна Тараненко ще з початку війни активно допомагають як воїнам, так і внутрішньо переміщеним особам. Вони збирали та передавали гуманітарну допомогу (у тому числі, амуніцію) солдатам; видавали їжу, засоби гігієни та одяг ВПО; з допомогою викладачів Кобеляцького ліцею № 2 організовували розвантажувально-розвиткові заняття, майстер-класи та інші заходи для дітей на базі закладу. На початку травня я разом з Оленою та Поліною, за підтримки полтавських волонтерів, почали розвозити гуманітарну допомогу по селах Кобеляцької громади. Як виявилося згодом, не дарма. Після кількох дописів у соціальних мережах про звіт волонтерської діяльності, до нас долучився Дмитро Лісний. Ми побували у Василівці, Вільховатці, Гайовому, Лісному, Лівобережній Сокілці, Соснівці, Сухинівці, Ганжівці, Мідянівці тощо. Гуманітарну допомогу — їжу, засоби гігієни, іграшки, одяг — отримали понад 70 внутрішньо переміщених родин. У процесі спілкування з людьми з Харківщини, Донеччини, Луганщини, Херсонщини та інших регіонів України дізналися, що більшість із них, станом на 12 травня 2022 року, не отримували ніякої допомоги від міської влади. І це дуже прикро, адже не всі мають змогу забезпечити себе мінімальним. (Від автора: коли матеріал уже був готовий до друку, стало відомо, що в Кобеляках почали видавати «гуманітарку» від Полтавсьої військової адміністрації). Їхні історії викликають сльози, співчуття, сум. Але водночас охоплює гордість за наш сміливий та незламний народ. Втративши все, важко розпочати нове життя. Але ми повинні допомогти їм «не зламатися». Деякі внутрішньо переміщені особи погодилися публічно поділитися своїми історіями. Вражаючими та, здавалося, неможливими…
Маріуполь. Втрачено все, окрім життя
Після подій 2014 року, Маріуполь став «відновленою частиною Донбасу». У місто вкладалося дуже багато коштів. Постійно відбувалися реконструкції та нові будівництва за європейськими зразками. Проте ранок 24 лютого все змінив. Прокинулися о 5 годині від повідомлень з Харкова: «Як справи?».
«Ясно, що о 5 ранку просто так про справи не питають, — говорить респондент, — тому одразу запитала про те, що сталося. Але скоро сама все зрозуміла…».
Згодом стався перший потужний вибух на іншому кінці міста. Проте родина не надала цьому серйозного значення, адже за 20 кілометрів знаходилася окупована територія. Думали, що просто постріляють на окраїнах. А через декілька днів розбомбили всі залізниці. Усе частіше почали бачити колони техніки. Обстріли ставали страшнішими. Тоді вирішили переїхати до знайомих у інший кінець міста. І не дарма. Адже через декілька днів багатоповерхівка, у якій проживала опитана мною жінка, була пошкоджена снарядами та ракетами. На початку березня не стало зв’язку, води, світла, газу. Авіаудари наносилися майже безперервно. Можливостей виїхати ставало дедалі менше.
5 березня був організований гуманітарний коридор через Запоріжжя. Проте евакуюватися нікому не вдалося, адже там велися обстріли. Як на зло, тоді були люті морози, доходило до –15. У квартирі було від 0 до 5. Спали в куртках та взутті, обкладалися пляшками з гарячою водою. Гріли її та варили їсти на кострі. Запаси їжі та води закінчувалися. Потім дізналися, що коли взяти старий кнопковий телефон із sim-картою від Київстар, вдасться до когось зателефонувати. «Пробували так багато разів і, нарешті, вийшло!». Через знайомих дізналися, що залишився лише 1 міст, інші — розбомблені. «Якщо не виїдемо зараз, не виїдемо ніколи. Але було дуже страшно. Ми взяли авто та на всі вікна начепили білі полотна з написами «У машині діти». Це дійсно було так. Моєму сину 3 роки. Коли їхали вулицями, не вірили своїм очам. Усе було в заграві, місто горіло, звідусіль летіли уламки від снарядів, а на дорогах лежали мертві люди…», — розповідає жінка. Їхати було дуже моторошно, адже навкруги була розруха, жодної живої душі та безперервні вибухи. На щастя, справа побачили 8 авто, які теж намагалися виїхати з Маріуполя. Прилаштувалися до них.
«Найстресовішим моментом був той, коли ми вже були на мосту. Над нами пролітали ракети, велися обстріли, здавалося, що міст скоро рухне. А перед нами заглох автомобіль, зупинивши рух всім. Ті хвилини тривали вічність. Проїхавши 18 російських блокпостів, де детально перевіряли всі речі, особливо прискіпливо — чоловічі, ми дісталися до Запоріжжя. Потім дізналася, що від моєї квартири майже нічого не залишилося. Вибиті вікна, двері, стіни. Пограбовані всі речі, навіть дитячі труси. Залишилася тільки вбудована кухня. Напевно, окупантам не вистачило мізків її розібрати. Зараз я знаходжуся тут, втративши все, але зберігши життя. І це — головне».
Донеччина. «А у відповідь — моторошна тиша»
«Я з міста Торецьк, яке в 2014 році було окуповане. На щастя, влітку цього ж року його звільнили. Проте всі 8 років ми регулярно чули звуки обстрілів, — пояснює респондентка. — Під час окупації було моторошно. Постійна пропаганда, нові порядки, незліченні блокпости, на яких росіяни могли запросто розстріляти, якщо автомобіль невчасно загальмує або, Боже збав, взагалі не зупиниться».
Проте 24 лютого сім’я зрозуміла, що відбувається щось дивне. Адже вибухи були не такими, як зазвичай. Чоловік казав виїжджати з міста, проте жінка навідріз відмовлялася, не хотіла їхати без нього. Але пізніше довелося…
Зараз там багато руйнувань, поранених та загиблих мирних жителів, немає газу та води.
«Мій чоловік завжди заспокоював мене, казав, що все буде добре. Він — щирий патріот своєї країни. Мріяв піти до лав ЗСУ. Але його зупинила моя вагітність, вмовила, і він пообіцяв цього не робити. Проте після народження сина, у 2019 році його мрія здійснилася. Він пішов у армію. У них під Донецьком були позиції. Тому востаннє був удома 28 грудня. 2 березня мала бути довгоочікувана відпустка, якої ми так і не дочекалися…».
Дуже боляче жінці було тоді, коли почали обстрілювати Маріуполь. «Ми дуже любили це місто, мріяли переїхати туди, часто відпочивали там. Навіть маленький син запам’ятав море».
Згодом дізналися, що чоловік знаходиться під Маріуполем. Підтримувати зв’язок було дуже важко. Респондентка кожного дня писала повідомлення та телефонувала чоловіку. 7 березня о 14:00 востаннє чула голос коханої людини. А потім настала моторошна тиша. Безперервні SMS, дзвінки і, нарешті, 12 березня, телефонна слухавка піднялася! «Алло, алло, дайте слухавку моєму чоловіку!».
А у відповідь — тиша…
«А вам що, нічого не сказали? Він загинув 7 березня». «Життя тоді зупинилося. 17 березня його тіло привезли до Торецька. Там поховали під обстрілами. Потім почали бомбити сильніше. 24 березня ми поїхали, я знаю, цього б хотів мій чоловік». 5‑річний син часто запитує маму: «А коли тато повернеться, ми поїдемо в Маріуполь відпочивати?». «Тоді я починаю плакати, — говорить жінка. — А синок заспокоює: «Тільки не плач. Ти ж у мене не плакса. Я виросту й буду захищати тебе, як це зараз робить тато».
«Отак у місті мрії, де ми планували почати нове життя, втратили його назавжди…».
Харків. 5:08. Війна.
Ранок у цій родині розпочався о 05:08. Прокинулися від звуків обстрілів. Через 40 хвилин ракета влучила у військову частину, яка знаходилася в 1 км від житла. Жінка, чию історію я розповідаю, вагітна. Тому її витримкою можна пишатися. З 8‑річною донькою вона провела 8 днів під постійними обстрілами. Майже весь час були в бомбосховищі. Виходили взяти поїсти та прийняти душ. Так як там було дуже холодно, намагалися ночувати в квартирі. Проте завжди були напоготові. За весь час не було жодної сирени. Тому орієнтувалися по звуку обстрілів. Згодом навчилися розрізняти вибухи. З перших днів війни не було зв’язку. Тобто повністю втрачалася можливість поговорити з кимось.
«До нашого району евакуаційні автобуси чи автомобілі не доходили. Адже велися постійні обстріли. Тому ми не могли виїхати з міста. Однак на 8‑й день війни рідні, друзі та просто знайомі допомогли знайти чоловіка, який нас вивезе». Тоді здавалося, все найгірше позаду, але так лише здавалося. «Найстрашнішою була дорога до автомобіля. З водієм заздалегідь домовилися про місце зустрічі. Коли з донькою йшли вулицею до транспорту, почався обстріл з «Градів». Заграва, страшенний шум, гуркіт, вибухи. І це все зовсім поряд. Тоді дуже злякалися, адже не було куди ховатися. Стали під дах університету. Поряд побачили БТР. Над нашими головами відбувалися страшні речі».
Діставшись до водія, нарешті вирушили в дорогу. Майже не брали речей із собою, лише найнеобхідніше. Було дуже багато блокпостів, на яких ретельно перевіряли речі. «Коли вже майже виїхали з Харкова та наблизилися до чергового блокпосту, зрозуміли, що водій загубив водійське посвідчення. Нам довелося повертатися назад та шукати його». Минувши всі перешкоди, дісталися до Валок, звідки добиралися до Кобеляччини. «Зараз у будинках немає дверей та вікон, зруйновано чимало будівель, у багатьох багатоповерхівках активно мародерили, є загиблі місцеві. Складно повірити, що в ХХІ столітті може таке бути. Проте ми віримо в нашу перемогу та чекаємо на повернення додому!», — говорить респондентка.
Це лише 3 історії величезної української трагедії. Той біль та страх неможливо уявити тим, хто знаходиться у відносному спокої. Для нас життя продовжується, а наявність війни потроху забувається. Але так не повинно бути. Деякі люди втратили все, а воїни сміливо захищають нас із вами, ризикуючи життям.
Зараз абсолютно кожен має приносити користь задля спільної перемоги. Тож якщо ви маєте можливість якось допомогти, зробіть це прямо зараз! Долучайтесь до нашої волонтерської команди! Пам’ятайте, лише будучи разом, ми подолаємо всі проблеми та переможемо!
