Продовжуємо розповідати про наших земляків, які з перших днів війни активно увімкнулися у волонтерську діяльність.
Кобелячанка Марина Сідаш зізнається, що в перші два тижні після початку війни перебувала у певному психологічному ступорі. Пережила все — від втрати апетиту до повної апатії. Зрештою — це нормальна реакція нормальної людської психіки на страшний стрес, яким є лише один факт усвідомлення того, що в твоїй країні почалася війна, що на неї напав сильний і підступний ворог. Але потім психіка починає адаптовуватися, і будь-яка нормальна людина прагне чимось допомогти своїй Батьківщині, своїй армії, своїм співгромадянам, які потрапили в скрутну ситуацію. Так відбулося і з Мариною.
Дівчина згадує:
— Прочитала в соцмережах, що в школах плетуть маскувальні сітки. Але — вдома свої діти, за ними потрібно доглядати, тому піти на цілий день у школу і плести сітки не зможу. Почала міркувати, чи можу зайнятися чимось іншим. Хотілося навіть зброю в руки взяти, але ж хто мені її дасть. Тому воюю тут, у тилу, як умію. Прочитала, що в школах збирають різні речі та продукти, які потрібні солдатам на фронті. Рішення прийшло миттєво, дістала із домашнього «банку» заощадження і купила на них продуктів, які одразу відвезла в школу, де збирали «гуманітарку». І з того дня —понеслось. Ось уже три місяці, як займаюся волонтерством. Вважаю, що треба допомагати на війні тим, що можеш робити найкраще. Дуже швидко зрозуміла, що допомагати іншим, витрачати власні гроші, сили та енергію для когось — це приємно. Світогляд змінюється дуже швидко. Зараз я безмежно радію можливості на зібрані кошти купити мішок цукру чи крупи і відправити на фронт. І навіть не знаю, чи можна це відчуття порівняти із задоволенням від придбання нової сукні. Так, раніше раділа якійсь модній сукеночці чи взуттю, а зараз — тому, що комусь вдалося допомогти. Хоча таки порівнюю, згадую свої відчуття «до» і «після» війни. Ви знаєте — допомагати приємніше.
Перший платіж прийшов через чотири секунди
За словами Марини, волонтерською діяльністю одразу почала займатися вся її сім’я — від чоловіка до дітей. Підтримувала мама, друзі. У тих же соцмережах вони прочитали, що для збору пожертв для армії та переселенців потрібен легковий автомобіль, а в них він був. І чоловік почав збирати та розвозити «гуманітарку». Познайомились із Поліною Тараненко, яка із перших днів займалася волонтерською діяльністю. І разом створили таку собі неофіційну команду, де немає старших і менших, керівників і підлеглих, де всі об’єдналися навколо однієї справи. До її складу, окрім сім’ї Сідаш-Приходько, увійшли вже згадувана Поліна Тараненко, Володимир Лисогор, полтавці Ігор та Макс.
Спочатку витрачали виключно власні кошти. Збирали допомогу для харківського військового шпиталю. Чоловік Сергій відвозив усе зібране на пункт збору і передавав полтавським волонтерам, ті — везли в Харків.
Потім отримали від родини Рознір тонну пшениці. Знайшли млин, заплатили три тисячі за помел, потім борошно вже безкоштовно пофасували на підприємстві «Два куми», далі — відправили в Харків.
Досить швидко виявилося, що допомагати потрібно не лише шпиталю, а й військовим, переселенцям, малозахищеним у соціальному плані людям. А власних заощаджень, як і в більшості людей, для всього не вистачає.
Марина розповідає:
— І от сиджу я одного вечора зажурена. Діти запитують, що сталося. Кажу, що шпиталю потрібен цукор, а в нас уже немає грошей, щоб його в достатній кількості закупити. А діти одразу пропонують написати повідомлення про збір коштів у соцмережах. Пробую, пишу і розміщую. зекономити на порції кави і віддати ці гроші на потреби госпіталів. Сподіваюся, що хоча б на мішок назбираємо, решту докупимо за власні гроші. Але... Перший платіж прийшов уже через чотири секунди після опублікування посту в Фейсбуці. А далі — ще, ще, ще. І я, і діти ледве встигали в долоні плескати після чергового повідомлення про платіж. За лічені години ми назбирали 7059 гривень і за них купили 206 кілограмів цукру, а ще знеболювальні та інші ліки. Я дуже вдячна, що скільки людей відгукнулося! І повірте, невеликі суми переказувати не соромно, адже кожна гривня важлива.
Великдень
Перед Великоднем вирішили відправити на фронт та в Харків традиційні святкові смаколики, включно із пасками. Тут уже увімкнулися місцеві господарочки. Марина згадує, у якому приємному шоці був її чоловік, коли поїхав збирати гостинці. Приїхав і каже:
«У легковик-фургон все не поміщається, терміново величезний причіп потрібен».
Люди нанесли не лише домашньої випічки. Приносили і традиційні м’ясні копченості і домашню консервацію. Домашні кухні в Марини та Вікторії Ярової на день перетворилися на склади смаколиків, вщерть заповнені смачними стравами.
Потім дізналася, що потрібні медикаменти для харківських дітей, які днями живуть у метро та підвалах, ховаючись від обстрілів рашистів. Написала про це о третій ночі. Уже о п’ятій ранку надійшли гроші від фермера Володимира Білоуська.
За словами Марини Сідаш, вона не перестає дивуватися милосердю людей. Каже, що найприємніше, коли їй дзвонять чи пишуть зовсім незнайомі люди, часто — з-за кордону. І кажуть:
«Нам вас порекомендували, напишіть, що потрібно і куди скидати гроші».
На них вийшла американка Рейчел, яка кілька років тому працювала в Кобеляках у рамках місії Корпусу Миру. І теж зібрала та надіслала допомогу.
Ярослава Литвин шле вантажі з Польщі — вона виготовляє вдома і фасує швидкоїжу для військових. Долучаються жителі Кобеляк і області, багато українців з-за кордону. Допомагають коштами і працею. Жінка-інвалід Оксана плете носочки діткам, що живуть у метро. Галина Кравченко пече пиріжки. Коштами постійно допомагають Валентина Скорик, Віктор Рибалко, Ірина Бабич, Людмила Бондаренко, Іван Дяченко. Усіх благодійників не можливо перелічити.
Папужка під замовлення та майстер-класи для переселенців
Марина Сідаш говорить, що не надто любить, коли її називають волонтером. Пояснює:
— У моїй уяві волонтер — це той, хто займається якоюсь однією діяльністю. А ми чого тільки не робимо.
Так, у команді Тараненко-Сідаш дізналися, що в Харкові на вулицях перебувають сотні покинутих власниками тварин, у тому числі й породистих.
Полтавці, які їздили прямо в Харків, почали підбирати собак та котів і везти їх у Полтаву та Кобеляки. Хлопці розповідали, що величезні пси різних порід самі підходили до автомобілів, без спротиву сідали в них і їхали сотні кілометрів, як «святі».
Почали через Фейсбук прилаштовувати цих тварин. Теж все вдалося. Марина, сміючись, розповідає, що на неї навіть своєрідні замовлення посипались:
— Дзвонять і кажуть — нам би папужку. Іншим — кота висловухого.
А ще Марина Сідаш проводить майстер-класи з рукоділля для дітей із сімей переселенців. Разом вони виготовляють сувеніри і шлють на фронт. А ще пишуть листи солдатам.
— Головне — ставте питання «а що ви зробили для України та перемоги?» тільки одній людині – собі. Усі інші люди хай живуть і вчиняють по своїй совісті. Замість того, щоб витрачати енергію на щось неважливе, краще витратити її на щось корисне, — вважає Марина.
...Можна було б писати ще і ще. Але газетний формат має свої обмеження. На щастя, немає обмежень у людського милосердя.
P.S. Хто має бажання і можливість, будь ласка, долучайтеся до наших зборів, адже постійно закриваємо потреби військових у ліках, продуктах, речах першої необхідності! 5168 7573 7496 0674
Разом ми сила!
