1 липня відбулася урочиста церемонія поховання Максима Шевченка, жителя Кобеляцької громади, який загинув, виконуючи свій військовий обов’язок під час російсько-української війни.
Максим Шевченко загинув 28 червня 2022‑го року в боях на підступах до міста Слов’янськ. Йому було лише 24 роки.
Максим Шевченко планував стати кадровим військовим, вивчитися і отримати офіцерське звання. Адже він протягом усієї війни, маючи звання сержанта, фактично виконував обов’язки офіцера.
Хоча, по великому рахунку, Максим Шевченко у свої 24 роки вже був високопрофесійним військовим. Із 2019 року він з невеликими перервами на ротацію та навчання постійно перебував у місцях, де безпосередньо точилися бойові дії.
Максим служив у складі вже легендарної Житомирської бригади десантно-штурмових дій. Приймав участь у бойових діях, виконував деякі специфічні посильні лише спецпризначенцям завдання, деталі, яких ще роками залишатимуться військовою таємницею. Батько Максима згадує, як син розповідав про те, як десантникам доводилося захоплювати у ворожому тилу іноземних військових інструкторів‑найманців і вивозити їх на територію України.
Михайло Шевченко згадує:
— Думаю, син мені не розказував і десятої частини того, що бачив, пережив, у чому брав участь. Знаю, що їх навіть вчили десантуватися із спеціальних планерів без парашутів на так званих фалах. Таки є в нас армія, є справжні бійці. Їм би зброї сучасної, і гнали б загарбників «за можайські гори».
Батько розповідає, що син неодноразово був поранений. Каже:
— Одного разу рятував екіпаж із «бетеера», котрий горів. І сам загорівся. Казав: «— Усім хороша форма «британка». От тільки у вогні вона плавиться прямо на тілі, разом зі шкірою та м’язами.»
А ще син дуже хвалив українських медиків з лікарні імені Мечнікова. Називав їх ледве не чудотворцями. Хоча сам там не лікувався, лише інших бійців привозив. Адже в десантників боєць вважається дійсно пораненим, коли йому руку чи ногу відірвало чи основні внутрішні органи уражені. А якщо звичайне кульове, контузія чи обгорів, то це лікується в медсанбаті, поряд з лінією фронту.
Під час служби Максим Шевченко неодноразово був нагороджений командуванням. Мав відзнаки «За вірність присязі», «За зразкове виконання бойових завдань», Почесну грамоту Генштабу ЗСУ.
З Максимом прощалися Кунівка, Кобеляки, Підгора
Попрощатися з Максимом Шевченком прийшли більше двохсот жителів його рідного села Кунівка. Відповідний церковний обряд проводили одразу кілька священиків Української православної церкви. Один із них отець Олександр Дедюхін під час прощальної промови сказав:
— Максима я знав особисто. Він помер за нас, він тут зараз лежить заради того, аби ми могли тут стояти, жити, дихати, молитися. Він зараз уже є Небесним Воїном, який завжди боротиметься за правду, мир і справедливість.
Після церемонії прощання в Кунівці, траурна процесія проїхала через Кобеляки. Сотні кобелячан вийшли на вулиці і стали на коліна в знак шаноби перед загиблим воїном.
Похоронили Максима Шевченка в іншому рідному для нього селі Підгора. Там на похорон теж прийшли сотні місцевих жителів. У загиблого залишилися батько, дружина Дарія, доньки Вероніка та Поліна.
Батько Максима Михайло Іванович попросив написати:
— Ви знаєте, мене буквально розриває від горя. Сину ще жити та жити було б. Але, водночас, переживаю відчуття гордості за нього і вдячності до людей. У свій час він служив у поліції, Недовго, лише два роки, потім пішов у армію. Але його й до сьогодні шанують. Усі нинішні поліцейські вийшли на вулиці, аби попрощатися з Максимом. Мені телефонував і висловлював співчуття колишній начальник поліції Володимир Федан, при якому Максим служив. Таки ж цінили мого Максима. Я дуже вдячний за допомогу і підтримку керівництву Кобеляцької громади і особисто заступнику голови Сергію Китайгорі, який постійно опікувався процесом підготовки похорону, діловоду Олені Волошко, класному керівнику Ніні Койнаш та директору школи Юрію Руденку за їх прощальні слова, хрещеним батькам Василю Фещенку та Людмилі Кобель, приватному підприємцю Тетяні Березі, голові спілки ветеранів МВС Кобеляцького райвідділу внутрішніх справ Євгену Бондаренку і заступнику директора агрофірми «Добробут» Анатолію Таранушичу. Нехай вибачають люди, про яких, можливо, забув. Дуже їх багато таких, які співчували і допомагали.
Наступного дня редакція отримала інформацію про те, що група жителів Кунівки ініціює перейменування однієї з сільських вулиць на честь Максима Шевченка.
