Є відома книга під назвою «Війна все спише». Її автор, колишній офіцер радянської армії, чесно розповідає про перипетії Другої світової війни. Настільки чесно, що його книга, як і книги іншого фронтовика Віктора Некрасова, були заборонені в Радянському Союзі.
У книзі автор, зокрема, розповідає і про звірства та насилля з боку радянських солдатів-визволителів по відношенню до цивільних німців.
Зараз українці на власному досвіді переконуються в тому, що з тих часів у тоді радянській, нині російській, армії нічого не змінилося. Мародерство, вбивства, зґвалтування, пияцтво, наркоманія ще додалась.
Але редакційна не про це. Не про приречених на глобальну поразку росіян. Тоді, кілька десятиліть тому, сталінський режим, номінально вигравши віну, в кінці-кінців програв, і радянська імперія розвалилася. Тому що війна нічого і нікому не списала.
Редакційна про нас, українців. Адже війна нічого не спише і кожному з нас. Особливо — владі.
А те, що велика частина представників влади наївно сподівається, що таки «спише», видно вже зараз, через чотири місяці.
Адже система, по суті, не змінилася. І можете не сумніватися в тому, що крадуть. Крадуть. Особливо на війні. На постачанні армії наживалися у всі часи. Наживаються і зараз.
Уже зараз, після чотирьох місяців війни, видно, що певна частина суспільства, його представники із тих, хто у владі ще не був, збираються туди прийти. У тому числі, і козиряючи волонтерськими, а то й військовими заслугами.
І ці люди теж можуть наївно сподіватися, що війна «все спише», а їм буде «все можна». Так, у владу їх виберуть. І це буде цілком прогнозовано. Суспільство віддасть належне переможцям. Але ж... Як вони скористаються новими можливостями? Питання — ще відкрите.
Переможці мають пам’ятати, що є в світі така держава — Ізраїль. І там ті, хто воював, не мають якихось надзвичайних привілеїв. Як думаєте, чому? Та тому, що там був у армії і воював практично кожен громадянин тієї держави. У цьому всі рівні. Отже, всі рівні перед законом і суспільством також.
Так має бути і в нас.
І я щиро, напевне, наївно, сподіваюся, що ця війна не спише, а напише. Напише нову історію успіху, нову націю, нових політиків, нові цінності.
...Днями був у Орлику, селі на околицях кобеляцької географії. Там місцеві жителі вирішили організовано боротися за свої права. Точніше — за право, тяжкою працею виростивши урожай, вигідно його продати.
Ви знаєте, годинне спілкування із орлянами додало оптимізму. Додали надії на те, що війна таки щось нове в Україні напише.
Там люди не просто зібралися і покричали. Не просто написали чергову слізну «чолобитну» черговому місцевому царю. Вони вирішили діяти. І що головне — діяти організовано, маючи план та алгоритм дій. А владу вони фактично попередили.
І це прекрасно. Адже будь-яка влада не зможе протистояти організованій групі людей, які борються за свої законні права. Хтось скаже, що орляни прагнуть захистити свої «шкурні» інтереси, заробити більше грошей.
Так, це правда. Але потрібно зауважити, що «шкурними» ті інтереси можна назвати й через те, що від каторжної праці на городах і в теплицях шкура на руках репається.
А таку організовану групу людей уже можна назвати й такою собі неформальною профспілкою. А це те, чого катастрофічно не вистачає українцям. Політиків і партій — більше, ніж достатньо. А незалежних профспілок — катма. Між тим, за одним лише визначенням, політики і партії борються за владу, а профспілки — за права трудящого люду.
Так що, повторюся, щиро, можливо й наївно, сподіваюся, що війна нічого й нікому не спише. А навпаки — напише.
