Тетяна Вільхова з Кобеляк на Полтавщині — волонтерка зі стажем. За вісім попередніх років разом з такими ж чуйними людьми з великим серцем здійснила дві сотні поїздок до наших захисників у зону АТО й ООС. А з початку повномасштабного вторгнення Росії — вже близько сорока.
2 березня цього року вона своїм легковиком з причепом уже везла «гуманітарку» в Охтирку Сумської області. Відчайдушна жінка, власне, як і вся її команда! У перші місяці війни їздила в «гарячі» точки двічі на тиждень, зараз — двічі на місяць. Тепер у пані Тетяни додалася й особиста мотивація — на фронті її син та внук. Кобеляцькі волонтери везуть допомогу в ті підрозділи, де служать жителі Кобеляччини, нехай навіть такий там один. Бувало, що потрапляли під артобстріли й ледве встигали на шаленій швидкості вискочити з небезпечного місця. Ну а коли українських волонтерів орки захоплюють у полон, то шанси залишитися живими мізерні, й ми це знаємо. Одним словом, «стрьомне» хобі…
У черговій поїздці минулого тижня, в якій побувала і я, були фермер Михайло Врубель зі своїм вантажо-пасажирським мікроавтобусом, Тетяна Вільхова та Світлана Овчаренко з чоловіком Володимиром.
— Як тільки повертаємося з чергового візиту до наших захисників, — каже Тетяна Вільхова, — починаємо готуватися до наступного. Збираємо конкретні замовлення, даємо завдання нашим численним помічникам-волонтерам: хтось збирає гроші на рації чи тепловізори, хтось пече пиріжки, печиво, хтось ловить рибу, інші готують овочі, варять компоти тощо. У нас є свої чати в месенджерах, і вся Кобеляччина «в курсі»…
Навесні кобеляцькі волонтери возили в зону бойових дій величезну кількість сокир, лопат, мішків, генераторів, заправлених газових балонів, ліхтариків, свічок, павербанків, карематів, спальних мішків. Навіть привезений з-за кордону «Старлінк» передавали. Потім топ-замовленням стали «топтуни» — економні переносні душі з килимком-насосом (по ньому треба топтатися): на одну людину достатньо піввідра води. Вони досить дорогі — 700 гривень. Але збирали гроші, замовляли на Західній Україні, отримували «Новою поштою» і відвозили.
Тетяна Вільхова розповідає, що кілька разів їй телефонували зовсім незнайомі бійці, перераховували великі суми й просили купити, наприклад, смартфон. Довіряли тому, що її контакти їм давали побратими й характеризували, як дуже відповідальну та чесну людину. З часом пані Тетяна виробила важливе правило: замовлене передавати солдатам особисто в руки. Бо бувало, що через бойові дії не могли доїхати до підрозділу й залишали передачі в штабах, які розташовані на безпечній відстані від передової, а потім замість, приміром, нової бензопили землякам бійцям штабісти віддавали стару й зламану…
Зараз основний вантаж — продукти. Ось і цього разу відвезли нашим воїнам на Донбас воду, випічку, печиво, енергетичні батончики, сири, овочі та фрукти, компоти, заморожені продукти, соління, горіхи, тушене м‘ясо, домашні котлети, перемелене сало з часником та зеленню, приморожену свіжу рибу, цигарки, шкарпетки, миючі засоби, засоби індивідуальної гігієни, ліки. А також традиційно — індивідуальні посилочки від рідних. Дуже вдячні педагогічному колективу Кобеляцької школи № 3, волонтерській групі з села Бутенки, підприємцям з кобеляцького ринку й усім, хто допоміг, чим міг.
Молоді, красиві, усміхнені
Ми піднялися о другій ранку, дозавантажили машину продуктами з морозильних камер. Виїхали з Кобеляк о третій. Через шість годин уже були в Донецькій області. Тут перша зустріч із земляками, з якими зідзвонилися ще кілометрів за 30‑ть. «Стрілку» забили біля автозаправки на центральній вулиці, щоб їм легше було нас знайти. Хвилин через 20‑ть під’їхали наші хлопці. Молоді, красиві, усміхнені! Наче й війни немає! Тільки в декого сивина на скронях у 25‑ть років. Обійми, вітання від рідних, короткі новини з рідного краю. Вивантажуємо на обочину провізію. Хлопці дякують за смаколики. Бачать, що в багажник їхнього бойового легковика все це не вміститься, і викликають підмогу. Фотографуємося на пам’ять, обнімаємо кожного, наказуємо берегти себе та їдемо далі, бо треба за світловий день встигнути ще в 5 точок в різних місцях Донеччини, де нас чекають…
Танкістів чекаємо недовго, десь 5 хвилин. Виходять вервечкою з лісосмуги, де й ховають бойові машини, бо Донбас у основному степовий і лісових масивів тут мало. А ворожі дрони літають регулярно. Статечні чоловіки середнього віку, стримані в емоціях. Розповідають, що за отим полем, що справа, вже позиції кацапні. Виїзджають на горб, дають оркам «прикурить» і відходять у «зеленку». До речі, вся техніка в них трофейна: Т-80, «віджаті» під час «гадяцького сафарі». Не на солярці, а на гасі (по-рос. — керосин), зате швидкісні. Втім, теж ламаються, приїжджають «спєци», ремонтують. Останнім часом часто дощить, тож сплять у танках, де, м‘яко кажучи, не дуже комфортно, але й туди заливає так, що сьогодні на сонці сушили документи. Волонтери виконали їхнє замовлення й привезли їм туристичні намети. Готують їжу на багатті, що в негоду таки проблематично. Я запитала, чому вони до цього часу не попросили Тетяну Вільхову привезти їм газовий балон. А вони відповіли, що їм соромно просити, не хочуть виглядати в її очах нахабами, бо вона й так багато допомагає.
«Хлєба нєт»
Село тут поруч. Розповідають, що нещодавно приходила якась місцева жінка з дитиною-школяркою, горлопанила: «Уматывайте отсюда, бендеровцы!» Селяни знають, що ЗСУ за 200 метрів. Можуть і «здати» росіянам, і скорегувати вогонь на них.
На думку наших бійців, не менше 80, а то й 90 % населення, яке залишилося на сході, чекає приходу «рускаво міра». Тому командування наказує звести до мінімуму контакти з місцевими жителями й категорично забороняє приймати від них їжу та воду.
Подібне розповіли нам і спецпризначенці. Якщо в польових умовах їсти зварити можна, то спекти хліб — складно. Вирішили купити хліба в магазині. Продавчиня сказала, що хліба немає. На полицях його справді не було. Та доки хлопці палили на ганку крамниці, туди зайшов мордатий покупець і вийшов з двома півметровими буханцями. Зраділі, вони ринулися в сільмаг, але його хазяйка уточнила: «Хлеба нету для вас. И никогда не будет!».
З артилеристами ми зустрілися в центрі прифронтового містечка. Оперативно перевантажили ящики з продуктами з нашої в їхню машину. Продуктовій передачі вони зраділи, мов діти. Адже їхній підрозділ знаходиться далеко від тилового продскладу й інтенданти бояться їхати туди, куди може «прилетіти». Кажуть, щоб хлопці з підрозділу самі приїздили по продовольство, а ті не можуть відлучитися з позицій. Особливо бійці були раді привезеним раціям. Буквально через півгодини після зустрічі вони надіслали Вільховій відео з ритуальними танцями навколо води, пиріжків, налисників, котлет, сала, малосольних огірків, прального порошку та піснями-одами землякам-волонтерам, які їх підгодували, коли рідна армія не може чи не хоче. Щоправда, в ньому надто багато ненормативної лексики…
Триденне пекло
Були й несподівані, незаплановані зустрічі. Їдемо дорогою між двох лісосмуг і бачимо, як в одну заїжджає панцерник. А грязюки в тій лісосмузі — по коліна. Бо дощі. І полчища комарів. Зупинилися: «Добрий день! Ми з України! Хлопці, вам пиріжків, печива дати?». Відповідають: «Та не відмовимося». Витягли кілька ящичків, віддали. Вони посміхаються, дякують. Ми не знаємо, хто вони. Вони не знають, хто ми. Головне, що вони — наші! 3‑хвилинна зустріч на дорогах війни, не більше. А скільки емоцій! Ми теж задоволені, що влаштували нашим дорогим захисникам нехай маленьке гастрономічне свято, привезли часточку тепла рідного дому! Смакуючи кобеляцькими пиріжками, кожен з них, певно, згадає духмяну бабусину, мамину чи дружинину випічку, на якісь миті подумки перенесеться у затишну мирну атмосферу рідної хати, квартири, де вони не були вже кілька місяців, і не відомо, коли будуть…
Найдовше ми затрималися в 2‑й стрілецькій роті 72 ОМБ імені Чорних запорожців, де жителів Кобеляччини найбільше. Власне, раніше це була рота охорони — добровольці-патріоти, які два місяці стояли на блокпостах колишнього Кобеляцького району. Часто це чоловіки передпенсійного віку, а якщо й молодші, то з букетом хвороб, які на фронті відчутно загострилися. Жоден не був у АТО. І раптом їх без медкомісії, нерідко без прийняття присяги, відправляють на місячні збори, де на весь курс бойової підготовки піхоти видали аж… 15 патронів. Ще в навчальному центрі офіцери бідкалися: «Що з вами, стариками й каліками робити?». Зрештою, відправили на Донбас, у Зайцеве, на «нуль», тобто, на самісіньку передову.
— Це було перше бойове хрещення нашої 2‑ї роти, — розповідає боєць. — І там було дуже гаряче! Але ми були прикомандировані до іншої роти, де командир був на своєму, як кажуть, місці, було чимало досвідчених солдат, які нас вчили, ділилися бойовим досвідом. Однак вони також всі або 200‑ті, або 300‑ті. А от наші керівники так до нас жодного разу й не приїхали! А пізніше ці наші безпосередні горе-командири вирішили самі повоювати, тобто, з нашими хлопцями, щоб отримати чергові зірочки на погони.
І 23–25 липня 30 солдатів 2‑ї роти кинули на передову за 2,5 кілометра від Вугледарської ТЕС, уже захопленої противником. З чотирма рожками до автомата. Без командира, без достатнього боєкомплекта, без досвідчених вояк-побратимів, які хоча б пройшли АТО. Солдати потрапили в справжнісіньке пекло в рівненькій лісосмузі, де діаметр найтовщої деревини не перевищував 5–6 сантиметрів. Два з половиною дні вдень і вночі рашисти поливали їх з усіх видів артилерії, у тому числі, й касетними снарядами, «утюжили» гелікоптерами та літаками. Весь час літав дрон. Наші бійці прийняли 5 ближніх боїв, швидше за все, з кадирівцями. Просили підмоги нашої артилерії, але вона реагувала так пізно, що передані координати противника були вже просто неактуальними. Рації сіли, зв‘язку не було. Найвіддаленішу позицію зайняли орки. Що сталося з 8‑ма бійцями, які її захищали, не відомо: може, загинули, а може, в полоні. Поки що вважаються зниклими безвісти. Потрапив у засідку й загинув з двома іншими бійцями офіцер морально-психологічного забезпечення, яких у радянській армії називали замполітами. Солдати самі дивуються, як вони залишилися живими в окопах глибиною 1,2 метра під суцільним вогнем, адже подумки вже не раз прощалися з життям. Коли закінчилися патрони, вирішили виходити самі, транспорту їм не подали, а їхні три машини, у тому числі, й куплені за власні кошти бійців, розбили російські снаряди. Півтора кілометри несли поранених.
Валентина Корецька, мама одного з тих восьми, що залишилися на дальній позиції, активна волонтерка з 2014 року, зателефонувала командиру, щоб дізнатися про долю свого сина Дмитра. Але нарвалася не на співчуття, а на грубість…
Зараз підрозділ відведений на перепочинок. Бійці відходять від стресу, бо наче повернулися з того світу. Та психолог з ними не працює. 2‑га рота раніше перетиналася з іншими підрозділами й дивувалася: техніки, озброєння й боєкомплекту там достатньо, командири поруч із рядовими, а не невідомо де перебувають місяцями, видно, що частина бійців досвідчені й бувалі, є злагодженість між підрозділами. Наші військовослужбовці хочуть продовжувати боронити Батьківщину, але коли до них ставляться як до людей, а не як до потенційних смертників.
Кілька днів тому в соцмережах з‘явилося звернення родичів бійців 2‑ї стрілецької роти 72‑ї окремої механізованої бригади імені Чорних запорожців до Президента України Володимира Зеленського, Верховної Ради України, Збройних Сил України, волонтерських організацій, у якому, зокрема, вони вимагають негайно надати 72‑ій бригаді все необхідне важке озброєння для прикриття бійців від касетних обстрілів, ворожих снарядів, ракет і бомб. «Не допустити марного використання бійців (стрілецьких відділень), — йдеться у зверненні, — як єдиної живої сили, кинутої для стримування противника тільки з автоматами й лопатами, бо наші рідні чоловіки, сини, батьки, брати, друзі, колеги — не гарматне м’ясо! Бійці морально та фізично виснажені, 60% з них контужені, тому потрібна амуніція, яка зможе захистити від контузії! Також вони свідчать про злочинні накази окремих командирів батальйонів — розстрілювати тих, хто відмовляється йти проти противника на смерть з одними автоматами. Важка зброя є лише в паперовій документації командирів, а реально вона відсутня на полі бою! Складається враження, що «нагору» докладають зовсім іншу картину, ніж ту, що є насправді. Вимагаємо негайної незалежної перевірки усіх бойових позицій, перевірки надходження на місця активних бойових дій усього необхідного важкого озброєння, амуніції. Вимагаємо негайно задіяти план з усунення смертності серед рядових, надати всю необхідну захисну амуніцію, доукомплектувати підрозділ досвідченим особовим складом, і щоб кожний ротний склав списки усіх потреб бійців! Ми теж збираємо всі свідчення, докази, запити бійців і триматимемо цю ситуацію на контролі!»
Так закінчується звернення рідних наших героїв з 2‑ї стрілецької роти 1‑го батальйону 72‑ї ОМБр. Сподіватимемося, що їх почує керівництво держави і ЗСУ.
Повернулися ми в Кобеляки майже о 23‑й годині. Дуже виморені, але з почуттям виконаного обов’язку. «Намотали» за день 1100 кілометрів. Важко не лише фізично. Втім, розуміємо, що наша втома — то ніщо у порівнянні з тим, які перевантаження щодня долають на фронті наші герої! І ми безмірно вдячні їм за те, що маємо змогу спати в теплих ліжках, щодень займатися повсякденними справами, що наші будинки не розбомблені. Що до війни від нас — ще цілих шість годин…
Хоча все відносно. І в Україні немає жодного по-справжньому безпечного місця…
