Два тижні поспіль добре відомий у Кобеляках музикант Володимир Качур виступав перед жителями і гостями міста, збираючи кошти для українських військовослужбовців.
Сивий, статний чоловік впевнено тримав у руках музичний інструмент, мелодії з якого було чути на всю ринкову площу в Кобеляках. Перед музикантом стояв пюпітр і футляр з аркушем паперу, на якому було написано: «Збір коштів для ЗСУ». Чотири години майже без зупину звучала труба.
Грати Володимир Качур навчився ще підлітком. Чотирнадцятирічного юнака підмітив і запросив для навчання на духових інструментах перший директор музичної школи Андрій Львович Телятник. Вперше кроки до майстерності зробив у районному Будинку культури (що знаходився на вулиці Шевченка). Та основні знання отримав у Кобеляцькій музичній школі. Його запросили грати в оркестрі. Молодий чоловік виявився надзвичайно здібним. Володимир швидко навчився читати ноти і був досить вправним при виконанні музичних творів.
Після завершення середньої школи на Покрівці, Володимир Качур служив чотири роки в Середній Азії, на кордоні з Іраном. Особисто затримав кількох порушників державного кордону. Повернувшись у рідні Кобеляки, влаштувався на роботу в промкомбінат «Зоря», де і працював 20 років у пружинному відділі ливарного цеху. Цех виготовляв сітки для матраців. Пізніше йому запропонували роботу водієм-експедитором у дитячому садку № 3. Має 43 роки трудового стажу. Активний учасник художньої самодіяльності, співає в народному хорі «Ветеран», що діє при Кобеляцькому центрі культури і дозвілля. Виступає на масових заходах як музикант.
— Я родом із Сумської області, з міста Ромни, — ділиться спогадами мій співрозмовник. — Мама, Олександра Антонівна, — з Кобеляк, а батько, Іларіон Качур, — із Сумщини. У батьків було троє дітей: Женя, Галина і я. Женя померла від голоду в 1933 році, похована в Ромнах під грушею. Голодували. Мерзлу картоплю збирали, терли і готували млинці.
У 1941 році, коли мені було лише 6 місяців, на фронті загинув батько. З військкомату повідомили мамі, що захоронений він у Великій Кручі Пирятинського району. Поховала його на краю села місцева жителька Палашка Бугай, про це було написано в повідомленні. Після війни ми отримували пайки з Америки (хліб, цукор, рибу, консерви…), які давали сім’ям загиблих солдат. Сестричка моя Галинка живе в Бутенках. Раніше можна було поїхати автобусом, а зараз — нічим. По телефону спілкуємося. Мій син Серьожа помер від лейкемії в 36 років. Боролися за його життя, та не змогли спасти.
У людях ціную доброту, чесніть, справедливість. І сам стараюсь бути таким. Живемо удвох із дружиною Надією Борисівною, з якою познайомився на танцях, коли їй було 16 років. Завжди раді, коли до нас приходять дочка Інна, зять Володимир з дітьми та внуками. Син, покійного мого сина Сергія, а мій внук Владик поступив у магістратуру аграрної академії на технолога. Він ще не одружений. А у сім’ях внуків Діми і Руслана зростають мої правнучата Артем, Кирило, Артур, Ліза, Кіра.
Є у мене мрія, щоб у Кобеляках був муніципальний оркестр.
Я переживав, як люди сприймуть мою ініціативу провести благодійний концерт та чи справлюсь, чи ні? Та слава Богу, люди відгукнулися.
За два дні, 3 і 4 вересня, музиканту вдалося зібрати 6082 гривні для Збройних Сил України.
Минулими вихідними, 10 і 11 вересня, у Кобеляках була дощова погода, та вона не зупинила музиканта. Володимир Іларіонович знову провів благодійні концерти, зібравши 2 118 гривень.
