У ці воєнні дні святкує свою першу річницю Білицький краєзнавчий музей. Спадкоємець двох музеїв, заснованих у 1960-ті – 1970-ті роки, він увібрав у себе віхи та події їх історії та… Дні народження.
Порядок денний засідання музейної ради від 19 березня 1989 р. включав підсумки за 1988 та плани на 1989 роки, обговорення ремонту художньої студії та необхідність створення майстерні, директор, Віктор Петренко, порушував питання методологічної грамотності експозиції – музей добивався звання «народного». Але цей протокол відрізнявся від попередніх. Він був написаний українською мовою. Музей як і селище, і держава в цілому, стояв на порозі нової доби.
Третя частина нарису з історії Білицького краєзнавчого музею, «Новий час», розповідає про розвиток музейництва у Біликах протягом 1991 – 2020 років.
План роботи Білицького музею історії та художньо-ужиткового мистецтва на 1990 р. включав як вже звичні (піонерські збори та зустрічі з ветеранами, оформлення експозиції присвяченої Герою Радянського Союзу Федору Марченку, стенду про «звірський розстріл партизанів» у 1941 р.), так і нові завдання. Планувалося збирання місцевих матеріалів про Голодомор 1932 – 1933 рр., створення експозиції присвяченої Марії Тамайо – уродженій біличанці, яка, виїхавши до Франції, через Фонд Миру надавала фінансову допомогу потерпілим під час аварії на ЧАЕС, виготовлення краєзнавчого альбому «Історія селища Білики в фотографіях і спогадах», вшанування пам’яті колишнього завідуючого музеєм – Віктора Петренка.
Диплом музею про удостоєння звання «народного», 14 червня 1991 р.
Пропрацювавши всього лише два роки на посаді завідувача, Віктор Петренко раптово помер на початку 1990 р. «Чесний, добросовісний та працьовитий товариш, чуйний, хороший сім’янин, який користується любов’ю та авторитетом серед односельців. Він із перших днів активно та з ентузіазмом включився в свою роботу. Перспективний товариш. Його плани на майбутнє були великими» – згадував колегу Василь Курлович. Нагадуванням про талановитого скульптора назавжди залишилися скульптури перед музеєм – «Кобзар», «Гармата», «Палітра», музейна вивіска, скульптура «Лев», що прикрашає джерело у Санаторському парку, дороговказ «Білики», при в’їзді у селище, кілька пам’ятників на селищному кладовищі.
Варто відмітити, що із січня 1988 р. завідувачу Білицького народного музею історії та художньо-ужиткового мистецтва нараховується заробітна плата. Раніше робота установи трималася виключно на ентузіазмі Василя Курловича та небайдужості органів самоврядування та підтримці місцевого виробництва. Проте і музей не був державним.
На посаді завідувача Віктора Петровича змінила архітектор Валентина Нещиренко. Рішенням музейної ради від 25 лютого 1990 р. було погоджене клопотатися перед виконкомом селищної ради про її призначення на посаду. У 1996 р. штат музею розширився, на посаду екскурсовода було прийнято Валентину Бондаренко.
У діловому листуванні з’являються листи українською мовою. У грудні 1991 р. африканіст, доктор історичних наук РАН, з роду білицького священика, Юрій Кобищанов пише з Ефіопії: «Поздравляю с Рождеством Христовым, Новым Годом и, конечно, Святом Незалежності!». Українською надходять листи й листівки від краєзнавця Валентина Замкового: «З пошануванням мила Валентина Іванівна!», «Люб’язна Валентина Іванівна!». Пишуть й інші – краєзнавці, художники, друзі музею.
На каденцію Валентини Нещиренко, яка тривала до 1999 р. (виїхала у м. Дніпро де мешкає до сьогодні та підтримує зв’язки із музеєм), припадає присвоєння музею почесного звання. З 14 червня 1991 р. установа носить назву «Білицький народний музей історії та художньо-ужиткового мистецтва». Тоді ж проводяться ремонтні роботи у приміщенні музею, «бляшаний» дах перекривається шифером та розбираються димарі. У 1996 р. під таке необхідне фондосховище було передано окрему кімнату у якій раніше розміщувалося управління комунальним господарством, згодом – передано кабінет нотаріуса. Площа музейних приміщень склала 103 кв.м. На засідання виконкому також виносилося питання про надання частини будинку в оренду перукарні, але власником будівлі залишився музей. Хоча, після переїзду комунальників, будівля не опалюється централізовано протягом 26 років.
У 1992 р. музей святкував своє 20-річчя. Разом із музеєм святкувала музична школа. До слова, саме Валентиною Іванівною було ініційовано реорганізацію музичної школи в Біликах та відкриття Білицької школи мистецтв. Спільне масштабне «Свято мистецтв» було проведено 9 серпня. У комісію з проведення свята увійшло 25 чоловік творчої інтелігенції селища – директори шкіл, вчителі, художники та інші, у оргкомітет – 14 керівників. Планувалося зустріти гостей з Кобеляк, Києва, Дніпра, Донецька, Запоріжжя, Сум, Харкова, Хмельницького, а також із Тирасполя та Москви.
Гостей зустрів святковий оркестр. Гості провідали могили митців та вчителів на білицькому кладовищі. Було проведено екскурсію Літературно-меморіальним музеєм Мате Залки та Білицьким народним музеєм історії та художньо-ужиткового мистецтва. Відбулася урочиста «Передача естафети» від випускника до першокласника – мольберт, палітри, фарби, пензлі та музичні інструменти. Урочиста частина відбулася в Білицькій середній школі. «Сьогоднішнє свято, – сказав у своєму виступі директор Білицького літературно-меморіального музею Мате Залки Іван Біловод, – не тільки ювілей громадського закладу культури – художнього музею. Це і спроба відродження наших славних традицій, відродження українства в наших серцях і душах, данина шани і поваги тим, хто жив і живе серед нас, хто був і є творцем краси і вічності, хранителем неоціненного скарбу – таланту та історії народу». Після урочистостей, у селищному Будинку культури було проведено святковий концерт, а на стадіоні – футбольний матч та святковий аукціон.
Захід висвітлювала преса. «Людно було в цей день у дворі Білицької середньої школи №1. Це зібралися тут випускники різних років, колишні вихованці місцевої художньо-музичної студії на свято мистецтва, на 20-річний ювілей свого музею історії та художньо-прикладного мистецтва. Серед усіх закладів культури селища ця установа наймолодша, але незважаючи на це, дуже улюблена. – повідомляла газета «Колос» від 19 серпня. – …Були спогади, сльози, сміх, всі ділилися планами на майбутнє. А воно в нас буде, при умові, що ми свого минулого, своєї історії не забудемо і не зрадимо» – закінчував статтю журналіст Вадим Іваненко.
Видавництвом «Кобеляки», у 1999 р., було надруковано книгу Василя Курловича «О силе и значении искусства. Учебно-воспитательный материал средствами изобразительного искусства». Крім методичних рекомендацій видання містило спогади автора про заснування та шлях музею у Біликах, рукописи виступів приурочених до урочистих і пам’ятних дат, фото та подяки людям, які залишили слід у історії музею.
12 травня 2004 р. Василь Архипович Курлович помер. Похований на так званому «Подільському» кладовищі в Біликах. «Музей Василем Архиповичем створено з власної ініціативи, зібраний по краплинці. Це як народження скелі, озера, зірки, джерела. Ніщо не може стати на заваді. Бо так має бути». Так висловилася про музей та його засновника Надія Череда, у червневому випуску газети «Колос», 1999 р., не дивлячись на те, що у 1990-х рр. колекцію кілька разів грабували.
У травні 2000 р. Білицький народний музей історії та художньо-ужиткового мистецтва очолила Наталія Кобченко. Неповна зайнятість завідуючої внесла свої зміни у роботу закладу. Продовжували надходити нові експонати, на 2003 р. фонд народного музею склав 1410 одиниць зберігання. В тому ж році до музею завітало 736 відвідувачів.
Книга надходжень Білицького літературно-меморіального музею Мате Залки фіксує приймання останніх експонатів 9 серпня 1995 р. Москвичі С.С. Рябікіна, П.М. Саприкін (правнук письменника) передали газетні вирізки, фотокартки та фотонегативи присвячені життю Мате Залки. Останній запис було зроблено за № 1363.
У 2003 р. директор музею Мате Залки, Іван Біловод, отримав звання «почесного громадянина» Біликів. Того ж року він вийшов на пенсію, а 12 травня 2013 р. помер. Похований також у Біликах, на «Подільському» кладовищі.
Музейну експозицію, навесні 2003 р., перенесли до будинку Білицького народного музею історії та художньо-ужиткового мистецтва. Будівлю ж літературно-меморіального музею, беззмінно очолюваного Іваном Андрійовичем, було передано у приватну власність. Два роки поспіль музей не мав ні директора, ні штату.
З початку 2005 р. посаду директора Білицького літературно-меморіального музею Мате Залки зайняла Наталія Кобченко, опікуючись обома зібраннями. Адже тепер було фактично ліквідовано посаду завідувача народного музею. Він продовжував існувати як сателіт музею державної форми власності в будинку, який, згідно неодноразових листів до селищної ради та Управління культури Облдержадміністрації, потребував ремонту, встановлення охоронної та пожежної сигналізації і не мав прибудинкової території.
Екскурсія Наталії Кобченко. 25 червня 2015 р.
Суспільно-політичні зміни в державі торкнулися і музею. Після Революції Гідності, та початку російської агресії, у травні 2015 р., було прийнято так званий пакет законів про декомунізацію. Рішенням Кобеляцької районної ради №5, від 16 лютого 2016 р. Білицький літературно-меморіальний музей Мате Залки було перейменовано на Кобеляцький районний краєзнавчий музей, внесено відповідні зміни в установчі документи та проведено державну реєстрацію. В свою чергу, ця реєстрація стала вже п’ятим Днем народження Білицького краєзнавчого музею.
Під такими назвами та у такому, нав’язаному добросусідстві, два білицьких музеї існуватимуть упродовж чотирьох років. У рукописі від 4 травня 1991 р. Василь Курлович підкреслював: «Дивовижний внесок білицьких художників у культуру селища. Художники-скульптори в цей час працюють над створенням образу сучасної людини, людини праці, яка прагне бачити свою суверенну Україну квітучою…»
