Днями до редакції зателефонували одразу двоє людей, які в Кобеляках на суто громадських засадах опікуються безпритульними тваринами. Обоє розповіли про печальний, навіть трагічний, кінець історії із цуценятами, які жили поряд із перебитим з часів Другої світової війни мостом через Ворсклу.
Наші читачі ще мають пам’ятати, що ми писали про те, що поряд із мостом живуть більше десятка маленьких цуценят. Їх під свою опіку взяли кілька місцевих жителів. Водночас ці люди прохали через ЗМІ запропонувати усім бажаючим взяти тваринок додому. Що ми й зробили, опублікувавши на сторінках газети та на сайті статтю про це.
Двох чи трьох цуценят таки забрали. А ось доля інших була менш щасливою. Їх просто отруїли. Трупи звірят знайшли все ті ж волонтери.
Тобто, хтось із так званих людей не придумав нічого кращого, як вирішити справжню чи надуману проблему майбутніх безпритульних собак, вбивши їх. Це при тому, що самі малі цуценята ще нікому ніякої загрози не несли.
Що ж, на жаль, така логіка дій ще притаманна так званим людям. Немає тварини — немає проблеми, немає людини — немає проблеми. Усе це було, є і буде. Доки на світі живе Зло. А в даному випадку ми маємо справу зі Злом у його чистому вигляді. Воно є у кожному з нас. Але воно, на щастя, не завжди перемагає.
Із Бахмута — у Перегонівку
Історія друга. Про Добро. Про те, як людина в навіть дуже тяжкій для себе ситуації може виявляти добро і милосердя у ставленні до тих, хто ніколи не напише скаргу, ніколи не звернеться в газету, поліцію чи до суду.
Юлія переїхала в Перегонівку, маленьке село за 10 кілометрів від Кобеляк, не від хорошого життя. Жінка разом із мамою жили в Бахмуті. Там зараз точаться найжорстокіші бої.
Живучи ще в мирні часи в Донецькій області, Юлія опікувалася безпритульними тваринками. Із її легкої руки вони отримували статус домашніх. Когось із собак чи котів, залишених так званими людьми на вулицях, вдавалося роздати. А хтось із цих звірят залишався жити в Юлії. Таких було багатенько, як для звичайної сім’ї. Семеро собак і двадцять чотири коти, різного віку, масті та статі.
Коли поряд із Бахмутом почалися запеклі бої та постійні артилерійські обстріли, Юлія з мамою вирішили виїхати в більш безпечне місце.
Цим місцем для них стала Перегонівка, надзвичайно красиве село на березі Ворскли.
Але ж… Виїжджати вирішили не удвох, а разом із усім багаточисельним чотирилапим сімейством.
Спочатку в Кобеляцьку громаду, в Перегонівку, приїхала сама Юлія. Їй ще потрібно було знайти житло придатне для утримання такого «сімейства». А найголовніше — знайти людину, яка погодиться їх у себе розмістити.
Знайшли. Юлія безмежно вдячна кобелячанці Аліні, яка погодилася впустити їх у свою хату в Перегонівці.
Потім вони знайшли водія мікроавтобуса, який теж без проблем погодився перевезти Юлю, маму, сім собак і 24 коти одночасно.
Зараз вони всі живуть у Перегонівці. Юлія розповідає, що знайшла порозуміння і з сусідами. Каже:
— Наші тваринки зазвичай не капостять, шкоду не роблять, по чужих дворах не шастають. Але ж буває по всякому. Та й собаки гавкають. На те вони й собаки. Але, слава Богу, усі сусіди нас зрозуміли і прийняли.
Юлія розповідає, що сусіди регулярно діляться із ними продуктами харчування. Особливо — городиною. Як виявилося, звірята залюбки ласують кабачками, які цьогоріч щедро вродили. Не відмовляються і від інших дарів садів та городів.
Дві історії. Про людей і тварин
Хтось, юридично маючи статус людини, вчинив, як тварина. Просто взяв і вбив. Не захищаючись, не з голоду. Фактично знічев’я.
А хтось, рятуючи себе, у буквальному сенсі цього слова, ще й врятував інших. Врятував тих, хто навіть «спасибі» сказати не зможе.
Так воно і врівноважується в цьому світі протягом тисячоліть. Добро і Зло. Першого має бути трішечки більше. Інакше — капець.
