Не думаю, що відкрию якийсь надзвичайний секрет чи помилюся, якщо скажу, що величезна кількість українців, можливо навіть більшість із земляків, потерпають від своєрідного комплексу меншовартості.
Впевнений, що багато із вас чули або й самі «бубоніли» щось на кшталт «У нас все погано. Та куди нам до них».
«Вони», тобто ті, до кого нам далеко, хто кращий за нас, можуть бути різними. Європейці, громадяни США, навіть росіяни. Інтерпретації можуть варіюватися ледве не до безкінечності. Одні багаті, інші — сильні, ще хтось — працелюбніший чи свободолюбивіший. Усі в чомусь кращі. І лише українці – бідні, нещасні, затуркані і обібрані державою, олігархами, навіть сусідами по під’їзду чи садибі. Пам’ятаєте ж вираз «Добре там, де нас немає».
Між тим, життя підтверджує, що подібні думки є нічим іншим, як якимось незрозумілим, нічим не підтвердженим і не аргументованим комплексом меншовартості. Особливо яскраво нікчемність такого твердження проявляється в останні аж занадто буремні два роки.
Згадаємо коронавірус. Пам’ятаєте ж, де це почалося — у Європі.
Італія. Заповнені лікарні, хворі в коридорах медзакладів, ледве не трупи на вулицях. І загальне «бубоніння». Це ж у них такий кошмар, із їх медициною, із їх загальним високим рівнем життя. А що ж буде в нас?
А я дуже добре пам’ятаю інтерв’ю із одним із полтавських медиків з числа тих, хто був у Італії в перші тижні епідемії. Той чоловік підтвердив, що в італійських лікарнях не вистачає місць для хворих. Але навів вельми красномовний факт. Ось він, цей факт.
Виявляється, у Італії на таке місто, як Полтава, тобто на 300 тисяч населення, передбачена лише одна лікарня. І от якщо зважити на цей факт, то зовсім не дивним, навіть закономірним є той факт, що хворі на коронавірус під час спалаху інфекції лежали в коридорах і їм не вистачало кисню для надання допомоги. І в нас би не вистачило.
А потім коронавірус прийшов до нас. І в реальному житті виявилося, що бідні, нещасні українці, бідна, нещасна вітчизняна медицина справилися з цим викликом не гірше, аніж заможна Європа. А якби менше штучних жахів наганяли, то було б ще краще.
А потім почалася війна. І знову згадалося: «Та вони нас», «Та в них танки, «Іскандери», «десантники через три години в Києві». Пам’ятаєте ж? Чи не доводилось вам чути подібні розмови? Впевнений, що доводилось.
Ну і що виявилося в реальному житті? «Іскандери» летять, незрозуміло куди, танки прекрасно горять або просто стоять у полі без солярки, а десантники перегнивають в українському чорноземі. А українські генерали, на відміну від своїх захвалених рашистських колег із захваленої «другої армії світу», вміють не лише дачі будувати, а й воювати.
Ще один важливий момент. Зараз чимало українців волею недоброї волі були змушені покинути Батьківщину і виїхати в більш безпечну Європу. І зараз уже не від одного, не від двох і не від трьох земляків доводиться чути про те, що вони дещо розчаровані. Ні, розчаровані не тим, що їм не дали по п’ятсот «дармових» євро чи не поселили в п’ятизірковий готель. А тим, що захвалених медичних послуг доводиться чекати ледве не місяцями, що Інтернет у багатьох містах Європи по рівню швидкості знаходиться нижче звичайних українських сіл. І ще, ще, ще.
Виявилося, що в реальності у нас в Україні все зовсім і не погано. Багато в чому — краще.
Один знайомий з Німеччини зізнався:
— Дивлюся я на оце все і розумію, що в нас в Україні є лише одна справжня проблема. Це — корупція. Аби в нас «на горі» крали менше, то ми б уже німців по рівню життя доганяли б.
Що тут сказати? Напевне, аби в нас не крали, то ми не були б українцями. Жартую, звичайно.
Але не сумніваюся в тому, що в разі, якщо після Перемоги нашій державі дадуть гроші на відбудову, то Україна відродиться блискавично. Хоча й погоджуюся, що оті обіцяні мільярди мають бути під жорстким іноземним контролем. Наші таки не втримаються.
А у всьому іншому. ... А у всьому іншому потрібно якнайшвидше забувати про дурнувате твердження, про те, що «добре там, де нас немає».
Краще жити по принципу — добре там, де ми.
